— М-да… — Тупогуб нервово заходив по кабінету, заклавши руки за спину. — Оце так справи… І що — маєте вже якісь ідеї?
— Щодо чого?
— Щодо портрета. Кого нам підозрювати? Товстих? Високих? Короткозорих?
— Ну, поки що в мене негусто. Але в загальних рисах, мабуть, можу означити.
Тупогуб нервово сів. Потім, спохопившись, жестом запросив сісти й Андрія.
— Чи можу я розраховувати, що все це між нами?
— Я німий, як ось вони, — мер кивнув на світлини в теці. — Викладуйте.
— Дуже вірогідно, що йдеться про людину, яка вдається до соціальної мімікрії. Швидше за все, він соціопат, попри те, що цей термін уважають застарілим…
— Ви зараз китайською говорите, — урвав його мер. — Ви в курсі? Шанхайський діалект, здається.
— Вибачте, — Андрій мимоволі всміхнувся. — Поясню простіше. Це дуже жорстока людина, котра, найпевніше, не здатна ані на співчуття, ані на почуття симпатії до інших, ані на відчуття провини. Втім, із провиною не все однозначно… Скажімо так, ця людина не здатна на розкаяння.
— Та що ви кажете! — дуже натурально подивувався Павло Борисович. — А я ж завжди вважав, що серійні вбивці — білі й пухнасті поціновувачі метеликів!
— Насправді, зовні найчастіше вони саме такі. Це й називається соціальною мімікрією. Маскування. Без цього вбивця елементарно не зміг би ввійти в довіру до жертви, заманити її в зручне місце… Розумієте?
— Увічливість — найкраща зброя?
— Саме так! Отже, ми шукаємо когось, хто, по-перше, не вживає алкоголю. Скоріш за все — зовсім.
— О! Це відразу не з нашого селища!
Андрій гмикнув.
— Смішно… Так ось, алкоголь упливає на самоконтроль, а отже, заважає маніякові грати роль «хорошого хлопця», яким він хоче видаватися. З іншого боку, такі люди, переступаючи всі можливі моральні кордони, часто суворі з собою щодо решти. Аскетичні, полюбляють порядок, часто — спорт.
— А ви оце зараз мене змалювали!
Андрій знову гмикнув. Ніби ненароком вийняв блокнот і викреслив слово «мер» у куточку.
— Друге: цю людину, найімовірніше, всі довкола вважають приємною, привітною, готовою безкорисно допомогти і в усіх сенсах позитивною…
— Знову я! — підвівся Тупогуб.
— І найголовніше, — Андрій усміхнувся, — гумор! Точніше, його відсутність. Почуття гумору закладається в дитинстві, коли з дитиною жартують батьки. А у всіх поголовно серійних убивць проблеми в сім’ї, дефіцит любові тощо. Так би мовити, не до жартів. Ось ви, Павле Борисовичу, точно не підходите.
— Просто гора з плечей! — Тупогуб картинно зітхнув. — А тепер серйозно. Зовсім непитущих у нас не так уже й багато, звісно, але саджати за це ми ще не пробували. Потрібне щось суттєвіше.
Андрій розвів руками.
— Це все, що є: людина, яка щосили намагається справляти хороше враження, та насправді не здатна ні на почуття, ні на елементарний жарт… Тож, як побачите когось, хто вчить напам’ять збірку «Приколи на всі випадки життя» — відразу телефонуйте.
— А нащо вчить? — не второпав мер.
— Щоб жартувати. Чикатило зізнавався, що для нього це було найскладнішим у спілкуванні: він не розумів гумору в принципі. А треба ж сподобатися жертві, здобути її довіру! То кажуть, що він буквально заучував чужі жарти, щоб потім повторювати…
— Цікаво… — Павло Борисович чомусь спохмурнів. — Дуже цікаво… Отак прямо заучував?
— Кажуть… — звів плечима Андрій. — Вам недобре? Ви аж сполотніли…
— Нормально все… — Павло Борисович відмахнувся. — Тиск сьогодні скаче. Скажіть ліпше, що ви маєте, крім психологічного портрета? Напевно ж у вашій теці є щось предметніше. Он яка товста…
— Якщо ви про докази, то, на жаль! — Андрій похитав головою. — Майже нічого.
— Майже? — Тупогуб вмить насторожився. — Отже, щось усе-таки є?
Андрій насупився, шкодуючи, що проговорився. Хоча… Він підвівся й пройшовся туди-сюди по кабінету. Підійшов до вікна і подивився на площу.
— Оці літери… Давно їх поставили?
— Та от‑от буквально… А що?
— Тієї ночі, коли встановлювали напис… — Андрій повернувся до столу і звірився з течкою. — На площі бачили Христину Рогач. Христина пішла з дому й не повернулася. А недавно виявили її тіло. Точніше кажучи… — Андрій узяв теку й затнувся, запізно згадавши, що у справі помилкова дата. — Точніше кажучи, зовсім недавно…
— Узагалі ні сном, ні духом! — наморщив чоло Тупогуб. — Чи це Субота воду каламутить, не розумію?
— Це не до мене, — стенув плечима Андрій. — Я про інше хочу запитати. Під час монтажу щось пішло не так, і на площі погасло світло. Пригадуєте?