— …Якої в Буськовому Саду зроду не було! — закінчив за нього Павло Борисович і переможно всміхнувся. — До речі, якщо не будете морочити мені голову нереальними трупами, то під кінець тижня в нас — тьху-тьху, щоб не зурочити — якраз і з’явиться роторний снігоприбирач! Уперше в історії, так би мовити. Й ось тоді — як Бог дасть — ми нарешті й розчистимо площу як слід! Так ось, даю вам слово, Андрію: якщо знайдемо труп… Хоч би й дохлу кішку… Ви дізнаєтеся про це перший!
— Що ж, — зітхнув Андрій, — і за це дякую. Радий знайомству…
— Я теж, Андрію Олександровичу, я теж! — Павло Борисович душевно потиснув йому руку. — Дасть Бог, іще побачите, як розквітне наше селище, коли запрацює цукровий завод! Не захочете додому повертатися!
— Ага, іще одне… — згадав Андрій, уже відчинивши двері, щоб іти. — Ви ні в кого не бачили тут такої маски… Гумової чи, може, латексної… На ній намальоване лице. Так наче дитина малювала.
— Намальоване лице? Ні, вперше про таке чую. Мабуть, моторошне воно…
— Саме так, — кивнув Андрій. — Саме так…
Така прохолодна, волога, пухка земля. Така м’яка.
«Благословенна», — промайнуло в голові Звіра, який глибоко занурив пальці у квітковий горщик.
Він особисто поливав квіти і спушував землю, щоб вона завжди була в такому стані. Сухий ґрунт лише посилив би мерзотні відчуття. Волога земля заспокоювала його аномально чутливі пальці, наче турботлива мати немовля, що заходиться плачем. Вона їх заколисувала.
Цей напад був не такий, як оті, жахливі, із нудотою й блюванням, що він їх переживав після вбивства, ні. Цього разу йшлося про звичайну фізіологію. Огидне відчуття, на яке не придумали окремого слова. Звір і не пам’ятав, як воно з’явилося. Це виникало завжди, варто лишень було, щоб батьки зрізали йому нігті. Лікарі казали, причина в нервових закінченнях на кінчиках пальців — чи то вони розташовані занадто близько до поверхні шкіри, чи то надміру чутливі. Довга нігтева пластина надійно захищала чутливі місця, але непідстрижені нігті у хлопчиків вважають чимсь неприпустимо-неохайним. І мама завжди обрізала «під корінь».
Рятувала тільки земля. Це спалахувало на пальці тієї миті, коли до нігтя торкалися ножиці, й не тлумилося по кілька годин. Волосинки на руках ставали сторч, по спині пробігався рій мурашок, зуби зводило болісною оскомою. Єдиною радою було встромити пальці у квітковий горщик і дряпати землю, наче кішка, яка точить кігті, щоб земля забилася під те, що лишилося від нігтів. Ясна річ, руки з чорними півмісяцями видавалися брудними, це страшенно злило матір, і вона старалася силоміць почистити йому нігті, а це спричинило б нові страждання. Він відбивався, втікав, а якщо їй таки вдавалося домогтися свого, негайно знову біг до квітів. Мати навіть думала позбутися своєї оранжереї, але дуже вже любила квіти.
Найприкріше, що батьки йому не вірили. Коли був малий, ніколи не виходило пояснити, що він почуває, — не пасувало жодне слово з тих, що знав. Він плакав і не давався зрізати нігті, але коли батьки запитували чи йому боляче, чесно відповідав, що ні. Зрештою, його наражали на цю процедуру силоміць. Пальці робилися такі чутливі, ніби з них здирали шкіру. Але й тоді дотик до будь-чого спричиняв не біль, а інтенсивне, мов електрошок, невимовне оце.
Йому не раз спадало на думку, що коли брехати і казати «боляче», все стане простіше і зрозуміліше. Але брехати, применшуючи власні страждання до звичайнісінького болю, який не здатні витримувати лише слабаки, було принизливо. Усе, що він зміг сформулювати маленьким, це «неприємно». І нічого точнішого придумати не вдавалося.
Слово «неприємно» викликало зневажливу посмішку в батька і незадоволене зітхання у матері. З отим зітханням вона силоміць волочила його у ванну й зрізала нігті, ні на секунду не перестаючи розповідати, який нікчемний він через нездатність потерпіти «невеличкий дискомфорт», і які огидні його спроби роздмухати свої вигадані страждання. А він корчився від моторошного, паскудного почуття, в якого немає назви, мріючи лише про одне.
Про квітковий горщик.
Звір витяг пальці із землі й зітхнув, роздивляючись брудні нігті; його думки ненадовго повернулися до реальності. Добре, що він зрізає нігті лише раз на тиждень. І що не потрібно більше нікому пояснювати свої почуття. Лише він і квітковий горщик… Звір вдивився у шибку. Майже стемніло. У повітрі танцювали самотні сніжинки, але циклон, схоже, минув.
«Отже, площу нарешті розчистять, — подумав він. — До суботи, напевно». І враз іще одна думка спалахнула так яскраво, що затьмарила навіть огидні відчуття в пальцях: «До суботи вони знайдуть тіло!»