Ця думка була бентежно солодка, вона лоскотала в грудях, викликала бажання реготати. Вони знайдуть її тіло, й усі зрозуміють, що їхній наймоторошніший кошмар — це правда! Він буде поруч. О, неодмінно буде! Щоб побачити страх на їхніх обличчях. Побачити, як не лишиться сил заперечувати очевидне. Побачити, як вони почнуть дивитися одне на одне, намагаючись розпізнати вбивцю. О, як йому цього хочеться!
Справжня насолода хижака — викрасти вівцю з-під носа сторожових псів. І він не просто викраде — він переріже все стійло! Він примусить їх іти по ще теплому сліду — так, аби вони до останньої миті вважали, що готові схопити його за горлянку. Поки не опиняться в пастці! Тоді, попідтикавши хвости, вони витимуть з жаху, не знаючи, звідкіля чекати удару.
Авжеж, зрештою він муситиме розкрити себе. І навіть якщо це коштуватиме йому життя, то буде приголомшливий фінал! Вершина його тріумфу!
«Мамо, ти ж любиш дивитися телевізор… Повір мені, цієї програми ти ні за що не пропустиш…»
А його покажуть. О, його покажуть не раз! Він уявив собі материні очі, коли вона побачить сина у вечірніх новинах, і його розібрав беззвучний сміх.
Він сміявся, дивлячись у вікно, сміявся, поки мив руки, дбайливо оминаючи чорні смужки під нігтями, сміявся, витираючись рушником. Нарешті сміх ущух, залишивши в грудях млосне відчуття. Аж раптом несподівана думка увірвалася йому в голову так стрімко, що він промовив уголос, геть цього не усвідомлюючи:
— Не знайдуть!
Відкопають труп, але не зможуть навіть і близько вийти на його слід! Вони не матимуть жодної зачіпки — він занадто ретельно замітав усі сліди! Та й хто там шукатиме! Новий консультант?
У кращому разі все затягнеться на довгі роки. Та й то — навряд… А йому потрібно, щоб мати дожила…
Думки Звіра закружляли в шаленому вихорі, поки він гарячково міркував, що зробити, щоб напевно вивести того консультанта на слід.
— А це ідея! — раптом прошепотів Звір, і відчуття лоскітної радості негайно повернуло до нього слово. — Це ідея!
Над вечір несподівано потеплішало. Засніжені вулиці видихнули пелехи туману, пишні замети зіщулилися й посіріли. У написі на площі знову погасла літера «С», й Андрій, мимоволі гмикнув, вийшовши на парапет адміністрації. «Я ♥ БУСЬКІВ _АД».
Він упізнав медсестру Ксеню здалеку, незважаючи на пелену туману. Вона саме перетинала площу своєю швидкою й легкою ходою — немов пливла. Андрій наздогнав її й гукнув.
Чорна лижна шапочка робила обличчя медсестри ще білішим. Короткий пуховик кольору кави з молоком був облямований світлим штучним хутром і на комусь іншому напевне сприймався б як несмак, але їй надавав навіть якоїсь величності.
— Доброго вечора. У вас щойно закінчилася зміна?
— Іще вранці. Але ми ж в область їздили… — вона мала звичку говорити тихо, майже пошепки. — А завтра знову на добу.
— Ого, як…
— Це через Христину. Нам тепер третя потрібна…
— Я, до речі, хотів вам щодо неї пару запитань поставити. Можна? Заодно до хати можу провести. А то у вас світло лише на площі.
— До хати не варто. У мене чоловік ревнивий.
— До хати в мене і запитань не вистачить…
Вона всміхнулася:
— Запитуйте.
Він усе боявся, що після чергового запитання Ксеня злякається й замкнеться, але вона відповідала охоче. Швидше за все, саме вона була остання, хто бачив Христину — та чергувала в медпункті, й Оксі до неї заходила. А вранці прийшла прийняти зміну — а там нікого нема. На дзвінки Христина не відповідала.
— Уночі ми, звісно, можемо відлучитися… Тут рідко щось відбувається, кому охота стирчати… Але зміну зазвичай передаємо. І всі мене переконують, начебто нічого не сталося…
— А що її рідні? — запитав Андрій.
— У неї лише мама… П’є безпробудно. Я намагалася поговорити — немає сенсу.
— Мати теж тут живе?
— На тому боці приватний будинок, — Ксеня на ходу махнула рукою у бік площі. — Я все думаю, що ж могло статися… Переконую себе, може, поїхала раптово…
— А могла? У неї десь у сусідньому селищі є друзі?
— Немає тут сусідніх селищ… І сіл немає. Ніякого біса немає, — вона зітхнула. — В область години три добиратися. Я сто років не їздила.
— А може, вона туди і поїхала? — запитав Андрій. — Може, в неї там хтось є?
— Не знаю… Тільки вона, мабуть, сказала б, — Ксеня зітхнула. — Чи подзвонила б. Ми дружили.
— А хлопець у неї є? Чи, може, був?
— Ні. Вона давно ні з ким не зустрічалася. Постійно, я маю на увазі… Та тут насправді й немає з ким.