Тієї ночі вперше за тривалий час йому знову наснилася черниця. Та коли вона заплигнула на нього верхи і нахилилася, щоб обдарувати цілунком запаху гнилих фруктів, замість вродливого Ксениного обличчя Субота вперся носом у гидомирне свиняче рило.
Прокинувшись, він виблював просто на підлогу, а тоді довго плакав — уперше, відколи закінчив школу.
Уранці тека, що він її вчора власноруч сховав у сейфі, лежала на столі. Сейф і досі був замкнений, зате папка, шалапутно розкинувши картонні клапани, наче навмисне випнула яскраву кольорову світлину формату А4, що лежала згори. На фото була свиня в чернечому одязі, і її брудна харя, здається, сміялася з нього.
Субота майже не здивувався. Так само його не здивував переконливий стос інших знімків — на них він душив шнуром тлустого власника фотостудії й закопував його тіло в посадці за цукровим заводом.
Розділ 45
Оксі теж має таємницю
Важко зітхнувши, Субота замовк.
Його розповідь була уривчаста, він затинався, коли на ходу цензурував власні спогади. У своїй трохи брехливій сповіді поліцейський поставав відважним борцем зі злочинністю, що намагався викорінити зло в окремо взятому селищі Буськів Сад, але не міг встояти перед благаннями людей, які розкаялися, — от чому відважний борець брав «штраф на місці» і все таке… У тій частині, де вони з мером приховували злочини маніяка, його розповідь загалом була правдива, з чіткими акцентами — мер чудовисько, він — жертва. Що ж до черниці, то в Суботиній оповіді вона душила його у снах, а не щось інше.
— До чого тут твої сни, Віталік? — якоїсь миті не втрималась Оксі.
— Просто… — він розгубився, картаючи себе, що взагалі згадав про сни.
Якби в Суботи запитали, який зв’язок між текою і черницею, він би й сам собі не зміг відповісти.
Зрештою, за винятком кострубатої згадки про сни, історія склалася непогано: Субота, буцімто, намагався перевірити, чи Ксеня часом не страждає від домашнього насилля. Мовляв, на таку думку його наштовхнули фотографії в течці (тут вона підозріло скривилася), саме з цієї причини він улаштував оперативне спостереження (Субота проказав цей термін із виразним недбальством), і саме за цим заняттям його й заскочив товстун із фотостудії.
— Господи… — Ксеня відсахнулася від Суботи. — Ти його вбив… Господи-Боже мій… Субота, ти хворий виродок! Ти вбив людину!
— Я не хотів! — вигукнув Субота, і його вуха вмить побуряковіли. — Він накинувся на мене! Я хотів просто поговорити! Твій притирений Арсен убив би мене! І я хотів забрати фотки, але жирний урод навалився на мене… У ньому кілограмів сто п’ятдесят, мабуть! Ми боролися на полу. Він пошти витяг мого пістолєта, я не брешу! Я ж не думав, що він здохне! Хотів трохи прижати цим хріновим шнуром…
Субота замовк, відчуваючи, що йому не вірять.
— Нащо ти це нам розказав? — запитав Андрій. — Ти хоч тямиш, у чому зізнався?
— Того шо… — Субота розв’язав теку і повернув так, щоб усім було видно. — Сьогодні зранку я знайшов тут оце-о.
У течці, поверх усіх паперів, лежала велика кольорова світлина.
— Це що — ти?! — із запізненням збагнула Ксеня, тицяючи пальцем у фотографію.
— Я, Ксюшечко. І якщо ми за сутки не знайдемо вбивцю, то завтра зранку ти зможеш фоткати отаке саме на свого телефона.
На світлині був сам Субота. Мертвий. Повішений на дашку поліційного відділку.
Усі матеріали були на місці — в течці. Субота уважно перечитав усе, що стосувалося загибелі Христини. Мав серйозний і зосереджений вигляд. Те, що він — один із трьох підозрюваних, його вочевидь засмутило і навіть налякало. Скочив, кинувся по записи із камер стеження, що знімали площу тієї ночі.
— Якщо це він, то там уже все стерто, — відповів Андрій на мовчазне Ксенине запитання, коли двері за дільничним грюкнули.
— Якщо?! Він сам зізнався, що вбив людину! І що підглядав за мною! Хто він, по-твоєму?!
Андрій стенув плечима.
— От і побачимо. Ставлю на те, що записи цілі.
Ксеня насупилася й напружено мовчала. Андрій намагався уявити, що коїться в її голові. Чи дійшла вона вже тих же висновків, що й він? Бо якщо це не Субота, і як ми вже шукаємо того, хто міг обмінятися з Христиною браслетами на пам’ять…
— Покуримо? — запитала Ксеня.
Він кивнув:
— Ходімо до чорного входу.
Раптом вона взяла його за руку. Як бере дорослого за руку дитина, коли їй страшно. І не відпускала, аж доки вони не вийшли.
— Ця тека й справді раніше була твоя?
Ксеня кивнула.
— І де ти її взяла?
— У медпункті.
— І що в ній було?
Ксеня знизала плечима.
— Нічого цікавого, — вона поморщилася, наче ця тема була їй неприємна. — Не як у Суботи… Історії хвороб.
— І все?
— А що іще треба?
— Ну, не знаю… Замало як на папку, здатну передбачити майбутнє.
— Перестань, — Ксеня скривилася. — Ти повірив Віталіку?
— Ну… Там було фото його трупа.
— Облиш… Не так уже сильно й схожий. Кажуть, колись тут і справді повісили поліцейського.
— Думаєш, на знімку — не Субота?
Вона всміхнулася.
— Та ясно, що ні, Андрію! Субота живий, а на знімку мертвяк — вловлюєш різницю? Інша річ, що його може чекати таке саме — це факт. Людям набридло жити в страху і брехні. Ніхто не каже правди, ніхто не шукає зниклих. От йому — як нагадування — й підсунули портрет попередника. Ті самі, що й колеса пробили, думаю. Суботі, до речі, корисно, хоч зачухається трохи…
Андрій кивнув. Усе видавалося логічним і подобалося йому більше, ніж несосвітенні версії дільничного.
— А те, що він, начебто, спалив теку?
— Так у нього ж «вихлоп» на пів кімнати… Спалив він…
Андрій кивнув, не зводячи з неї очей. Курить, відчужено роздивляючись засніжене подвір’я. Наче все і правильно каже. Але дещо не складалося.
— І чому ж ти її злякалася? — запитав він.
— Кого це я злякалася?..
— Папки!
— Я?! — Ксенія вклала у свій тон стільки презирства, скільки лише могла. — Із чого це ти взяв?!
— Ти аж пополотніла, коли сказала про кавові плями.
— Та просто це папка з медпункту і все. Здивувалася. А бліда я завжди. Шкіра така.
— Ксюш… Можна так тебе називати?
— Краще Оксі.
— Тоді скажи мені, Оксі… — він дочекався, коли вона зведе погляд. — Ти зараз мені неправду кажеш?
Вона квапливо відвернулася. Нервово глибоко затягнулася. Випустила дим крізь стиснуті зуби.
— Неправду.
Іще затяжка. У неї тремтять пальці. Він чекає, що вона продовжить. Вона мовчить, занурена у свої думки.
— Розповіси? — не витримав Андрій.
Вона заперечно хитнула головою.
Небо зблякло і стало скидатися на велику лампу денного світла. Сонце було білою плямою по той бік хмар. У повітрі ліниво кружляли сніжинки. Гомін стривоженої юрби з площі сюди не долинав. «Цікаво, вони хоч ярмарок скасували? — подумав Андрій. — Чи спокійнісінько собі купують м’ясо й обговорюють знайдений труп?» Пригадав, як Науменко умовляв його, що заради пошуків дитини ніхто навіть не піде раніше з роботи. Чому їх має отямити якась мертва дівчина!
І тільки він якогось лисого впрягається за всіх.
— Важко, мабуть, вірити самому… — раптом мовила Ксеня.
— Що? — не зрозумів Андрій.
— Кажу, важко, коли у щось важливе віриш лише ти. І більше ніхто — ні в тебе, ні в те, що ти робиш. Ти розповідав, як стояв учора на тій сцені… Немає нічого гіршого, ніж вірити в щось важливе наодинці. А ти був не просто сам, ти був проти всіх. І оце зараз подумала — як ти не опустив рук…
— Опустиш руки, пропустиш у голову, — він усміхнувся. — Життя — це ринг. Буває так, що у твоєму кутку нікого нема.
— Уже є.
Він здивовано поглянув на Ксеню. Вона раптом викинула цигарку, ступила до нього і взяла за лікті, так наче хотіла поцілувати.