— Я теж тепер у твоєму кутку, — стиха мовила вона.
І хотіла продовжити, але знітилася й замовкла. Вони стояли занадто близько, щоб просто розмовляти, але кожне соромилося розірвати цю дистанцію першим. Обоє ніяково мовчали. Ксенія зіскулилася й щільніше загорнулася в пальто. На мокру хустину в неї на шиї холодно було дивитися. Андрій звів руку й обережно торкнувся до тканини. Вона смикнулася, наче перелякана тварина.
— Покажи мені. Не потрібно таємниць, добре?
Вона поглянула довгим, наче аж благальним поглядом. Так дитина, опинившись у біді, дивиться на незнайому людину.
— Ні, — рішучо підтиснула губу. — Це нікого не стосується. Лише мене.
Розділ 46
Він чи не він
У під’їзді пахло вологою. Павло Борисович подзвонив і нервово озирнувся. Не хотів, щоб його тут хтось бачив. Сусідські двері впиналися йому в потилицю байдужими поглядами «очок», і він мимохіть зіщулився, уявляючи, що за кожними зараз, примруживши око, завмер допитливий споглядальник. Із квартири пролунало приглушене «Іду-йду!» Він осмикнув на собі пальто.
Довелося вдягти улюблене кашемірове, яке він беріг для особливих оказій. Навіть сьогодні на площі поверх костюма був у «алясці». Але тепер усе це в пранні, і Павло Борисович був змушений вбратися так, наче зібрався на омріяне відкриття заводу.
Нарешті заклацали замки. Він нетерпляче переступив із ноги на ногу.
— Заходьте! — гукнули з-за дверей.
Він відчинив. У ніс ударив ядучий, кислий запах, ніби й знайомий, та водночас виникало відчуття, що такий сморід він відчуває вперше в житті.
— Боже мій… — Павло Борисович скривився й аж закліпав, так наче чистив цибулину. — Чим так смердить?
Літня жінка в інвалідному кріслі діловито крутнулася у вузькому темному коридорі й зникла в надрах квартири.
— Не смердить, а пахне! — гукнула вона з іншої кімнати.
Павло Борисович зачинив за собою двері і клацнув вимикачем.
— Роззувайся! — ніби читаючи його думки, гукнула жінка.
— Точно? — запитав він і, вагаючись, втупився в брудну підлогу.
— Капці взуй!
Зітхнувши, він скинув дорогі лаковані туфлі. Двома пальцями взяв із полиці для взуття пару старих хатніх капців. Гидливо зморщився й поставив їх на місце. Пішов у шкарпетках.
Тісна кухня була геть обтикана тліючими ароматичними паличками. У склянках, пляшках, чарках — вони стояли повсюди. На брудній газовій плиті щось кипіло в алюмінієвому ковшику. Пряний аромат паличок домішувався до смороду, й ставало ще гірше. Павлові Борисовичу до горла підступила справжнісінька нудота, він квапливо дістав із кишені хустинку і притиснув її до носа.
— Тут здохнути можна… — прохарчав він.
— Та прямо таки! — відмахнулася жінка і по-діловому збільшила вогонь під ковшиком. — Упарена урина пахне сушеними яблуками.
— То це сеча?!
— Урина! У ній біогенні стимулятори. Потужний лікарський засіб!
Мер судомно лигнув:
— Твій син знає, чим ти лікуєшся?
— Мій син ніякого біса не петрає в медицині.
— Можна подумати, це — медицина…
— Це Шивамбукальпа! У мене від неї, до речі, сивина почала зникати!
— Від чого? — не второпав Павло Борисович. — Я думав, ти в коліно втираєш…
— У коліно я втираю часник. Упарену урину — всередину, по дві столові ложки.
— Ти сечу п’єш, — насилу промовив Павло Борисович, притиснув хустинку до губ і приплющив очі.
— Урину, — виправила жінка.
— Ненормальна…
— Про це навіть по телевізору говорять! — відмахнулася жінка. — Йому я теж сказала: «Спершу подивися передачу, а тоді виступай!» А він, знаєш що? «Мене, — каже, — скоро теж по телевізору покажуть». Я сміялася!
— Може, й даремно, — понуро зауважив Павло Борисович.
— Що даремно? — не зрозуміла жінка.
— Сміялася. Давно він заходив?
— Ну а ти як думаєш? Як я без нього: ні в душ піти, ні поперек розтерти!
— Ти сама себе загнала в це крісло.
— Можна подумати, було б краще, якби мене сюди роки загнали! — обурилася жінка. — І він теж: «Коліно, — каже, — розходжувати треба, а не берегти». Паличок понаставляв — запах йому не нравиться. А як на мене, то від нього після роботи втричі хуже тхне. Це, по крайній мірі, природа!
З цими словами жінка доволі бадьоро підвелася з інвалідного крісла, відчинила кухонну шафку, витягла банку з гвоздикою й кинула зо два бутони в алюмінієвий ковшик.
Тупогуб стенув плечима:
— Пожежники, менти і лікарі завжди по-особливому пахнуть. Але ж хоча б не сечею.
— Прати частіше треба, ото й усе! Пожежники в нього по-особливому пахнуть… Чого прийшов, кстаті? То по року не показуєшся…
— Мені в його кімнату треба.
Вона розвернула крісло й подивилася на нього знизу вгору.
— Що він уже учудив?
— Поки не знаю. Може, й нічого. Просто подумав, де ще можна взнати про твого сина більше, ніж тут…
— Тут він справжній, — вона кивнула. — Просто хороший хлопчик, яким так і не захотів стати в реальності.
— То ти не проти?
Вона штовхнула білі дерев’яні двері спальні й від’їхала у своєму кріслі назад.
Це була дитяча. Така, як буває у п’ятнадцятирічних підлітків — з постерами, дурнуватими написами на кшталт «моя кімната, мої правила», зі склеєною моделькою літака на підставці.
— Він часто тут буває?
— Завжди, коли приходить. Мінімум по годині сидить. Квіти поливає. А буває, що зрізає свої нігті й сидить з пальцями в землі. Отак би й прибила, чесне слово…
Останню фразу вона процідила крізь зуби.
— А ти нічого незвичного не знаходила, коли прибирала?
— Наркотіки? — жінка схвильовано вхопила мера за рукав, наче він міг утекти.
— Та при чому тут це! Просто щось… Не знаю навіть… — мер замислився. — Він нащось брав у мене в гаражі креозот. Не знаєш, нащо?
— Та хто ж його знає. А по роботі йому не могло знадобитися?
— Я теж про це подумав, просто… — Павло Борисович пожував губи. — Не має значення. Я огляну тут усе, якщо ти не заперечуєш.
Вона не заперечувала. Павло Борисович причинив за собою двері, щоб сморід дошкуляв не так сильно. У кімнаті був ідеальний порядок. Складалося враження, що тут і справді нічого не змінилося. Павло Борисович не знав, що саме шукає. У голові крутилась якась невиразна думка, але поки що вона була занадто розмита, щоб її вхопити. Подумав, що добре було б попорпатися в його комп’ютері чи планшеті, але в кімнаті нічого такого не було. Був, до речі, старий відеомагнітофон. Тепер уже справжня древність. Не те що колись…
Павло Борисович провів пальцем по корінчиках відеокасет. Пройшовся вздовж шафи з ідеально рівними шерегами солдатиків на полиці. Вдивився в назви книжок, зупинився навпроти столу.
Аж раптом побачив. Серце лунко йойкнуло, і він уперше збагнув, як же сподівався нічого не знайти. Це була невелика книженція в яскравій паперовій палітурці, як оті, що їх продають на вокзалах і автостанціях. А ще їх розносять по купе глухонімі продавці. Чомусь завжди саме глухонімі…
— Олю! — гукнув мер. — Оль!
Двері відчинилися з різким стуком — вона врізалася в них колесом інвалідного крісла.
— Щось знайшов? — вона стривожено подалася вперед.
— Послухай… Він має почуття гумору? — запитав він, гортаючи книжку.
— Що?
— Почуття гумору, — повторив Павло Борисович. — Як думаєш, у твого сина воно є?
— Поняття не маю, — вона скривилася. — Для чоловіка це точно не головне.
— Воно або є, або ні, — наполягав мер.
— Мені оце тільки шуткувать! — вона розчаровано заходилася розвертати крісло. — Я вже подумала, ти наркотіки знайшов…
Павло Борисович зітхнув, неуважно гортаючи сторінки. Його лице чомусь поблякло і враз наче постаріло років на десять.
Щось зашкварчало в кухні.