Казилися птахи. Пахло сонцем, весною і якимись дитячими спогадами. Він подумав, що понура мовчанка набурмосених хмар була б значно доречніша. Те, що сонце і далі світить, наче нічого не сталося, видавалося певним чином несправедливим… Дивно, що він узагалі здатен іти, бо коли доля завдає такий нищівний хук, ти нутром відчуваєш — це край. Вижити після такого неможливо, а головне — і не потрібно.
Чекаєш, поки рефері почне відлік, і на цифрі «десять» усім стражданням настане край. Але нічого не відбувається. І тоді ти здивовано розплющуєш очі й бачиш оцю чортову капанину й одурілих у передчутті весни птахів. І розумієш, що й далі стоїш на рингу, а твоя доля підбадьорює тебе: давай, мовляв, хлопче, підведи-но руки, ми тільки почали. А мав би померти… Якоюсь мірою ти цього навіть хочеш. Після того, як за добу втратив маму, дівчину і, радше за все, дитину… Маму, з якою не встиг попрощатися. Дівчину, до якої хотів повернутися. Й дитину, якій вирішив стати за батька.
— Це ви вважаєте, ніби ви батько, — немолода завідувачка дитячої реанімації глянула на нього поверх окулярів.
Вони стояли в чистому порожньому коридорі лікарні. Обтягнутий дерматином ослін, двері з непрозорим склом, дзвоник.
— Чому? — запитав Андрій.
— Тому що формально ви сторонній чоловік з іншим прізвищем. Я вас уперше бачу, а бабуся з дідусем нічого ні про якого батька не казали. І взагалі, ви ж розумієте. Це реанімація. Сюди навіть просто двері не варто зайвий раз відчиняти.
— Я її собі потім заберу. Дитину… Всиновлю чи як там годиться.
— Не треба воно вам, — мовила завідувачка, і йому видалося, що співчутливо.
— Як це — «не треба»?
— Нема там на що дивитися. Воно крихітне. Шістсот п’ятдесят грамів. Ви там навіть обличчя до пуття не розгледите — дитина інтубована, під’єднана до апарата штучної вентиляції легень. Та й таке… Як саме задихає, тоді можна буде про щось говорити.
— А коли? Коли задихає?
— Легені дозрівають на тридцять четвертому тижні.
— А зараз?
Вона звела брову.
— Що ж це ви, папочка, не знаєте, на якому терміні була ваша дівчина?
— Я і про дитину не знав.
— Ясно, — вона кивнула. — Двадцять шість тижнів. Дитина глибоко недоношена. Кілька років тому таких називали — живонароджений плід. Плюс гіпоксія, враховуючи обставини, за яких воно з’явилося на світ. Тому… Тут не знаєш навіть, чи ти рятуєш життя людині, чи прирікаєш нещасне дитя на муки. І всіх близьких теж. Тому й кажу: воно вам не потрібне.
— А можна чимось допомогти? Купити щось чи…
— У нас медицина, як самі знаєте, безплатна, — вона похмуро всміхнулася. — А от ліки коштують грошей. А ще памперси, шприци, пальчатки… Там я дідусеві цілий список дала.
— А можете мій телефон записати? Як чогось не буде вистачати… Її батьки зі мною не дуже… А зараз, думаю, і взагалі…
Вона записала його номер. На прощання запевнила, що робиться все можливе і на потрібному рівні. Мовляв, і в Європі так само робили б, і в Америці. А там уже «від Господа Бога залежить».
— А ви вірите? — запитав Андрюха.
— Вірити — не наша робота. Ми можемо прогнозувати, але, зрозумійте правильно, тільки доба минула. Треба спостерігати.
— Я про інше, в Бога — вірите?
Її брова знову здивовано піднялася над оправою окулярів.
— Я занадто багато бачила смертей, молодий чоловіче. І занадто добре знаю, куди і чому йде життя, щоб вигадувати для себе щось більше.
— То чому так сказали?
— Щоб зрозуміліше було. Не буду ж я вам читати курс із реанімації недоношених.
— Просто я теж не вірю.
— Може, й даремно… — нащось сказала вона і зачинила за собою двері.
Потім він іще багато разів згадував ту мить. То як тупцяв коло дверей, вагаючись, а чи не натиснути кнопку дзвінка ще раз і наполягти на своєму. Як би все обернулось, якби він так учинив? Хтозна, але певно, що все склалося б інакше. До чого б воно зрештою призвело — теж ніхто не скаже. Але безсумнівно, що, пішовши з реанімації, він обрав найдовший і найризикованіший шлях із усіх можливих.
По той бік білих дверей у приміщенні з приглушеним світлом лежала у прозорому кувезі крихітна півкілограмова грудочка життя. Дівчинка. Із манюсіньких ручок стирчали внутрішньовенні катетери.
Її манюнє личко і справді було наполовину сховане під смужками лікарняного пластиру, що фіксували зонд для годування, який визирав із лялькового носика, й ендотрахеальну трубку апарата ШВЛ, що видавалась величезною… Та якби Андрій і зайшов туди, він би нічого цього не зауважив, бо в м’якому світлі реанімаційної палати його чекала найбільша на світі мотивація жити далі.
Утім, він про це не знав, і тому за кілька хвилин штовхнув вхідні двері й вийшов у сонячний зимовий день, припустившись фатальної помилки. Уже другої в цій історії. Перша — це піти звідти, де ти був щасливий.
Другою помилкою стало рішення вийти надвір без мотивації жити.
Розділ 6
Звір
Сніг обрушився на Буськів Сад, наче хтось тряс над селищем величезне сито з борошном. Сутінки вмить згусли, і червоний сигнальний маячок загубився в імлі. Маленька дівчинка, стоячи в заводській брамі, вертіла головою, та вогника ніде не було.
Навколишній світ ураз розсипався мов картковий будиночок. У незнайомому місці так було завжди, варто лишень відпустити мамину руку.
Надя вже не знала, куди йти. Не знала, як повернутися додому, не розуміла, де вона і як вирватися із плаского простору, що огорнув її, наче рулон паперу. Какофонія звуків і власних думок нараз поглинула дівчинку.
Плесь! Плесь-плесь!
Шкіра відгукнулася болем, — так сильно Надя вдарила долоньками. Але це завжди допомагало: звук ляпанців ставав головним, її власні руки — близькими, отже, все решта — далеким, і вона поверталася в реальність. Через коротку хвильку світ знову виштовхне її на поверхню, й тоді вона плесне знову.
Плесь! Плесь-плесь!
Були й інші хитрощі. Наприклад, якщо дивитися на щось крізь сплетені пальці, то легше стає відокремлювати форму від фону. Але були й такі речі, які не плуталися й не зливалися ніколи — вона їх називала зрозумілими. Скажімо, жовтий годинник на кухні: тоненька стрілка на ньому завжди ступає однакові крочки і завжди повертається. Завжди. Однаково. Зрозуміло.
Вона точно знала, через скільки стрілочка зробить крок, і це створювало дивовижне відчуття комфорту. Безпеки. І вгамовувало хор у її голові — лише заради цього вона ладна була дивитися на секундну стрілку годинами. А мама засмучувалася, термосила її, лякалася…
Вогник на вежі теж був зрозумілий. Ось чому він відвів її так далеко від дому. До маячка вона могла йти довго, сама, і не забувати, куди й навіщо! Не губити напрямку! Ніколи досі не відходила вона так далеко, та вогник дав їй неймовірну силу: могла йти скільки завгодно, поки бачила його. Повертати за ріг, переходити на інший бік вулиці — і все одно іти. І не було нічого чарівливішого за цю довгу і захопливу мандрівку!
Тепер, загубивши його, вона ніби перенеслася в чуже, незнайоме місце, і тому злякалася. Та, переставши панікувати, подумала, що зуміє повернутися. Річ у тім, що вона завжди рахувала кроки — навіть, коли не робила це навмисне. Якийсь автоматичний лічильник у голові чітко знав, скільки вона пройшла. Цифри були тим, що не змішувалося й не плуталося в її голові. Як на свій вік Надя рахувала просто фантастично. Мама казала «феноменально».
Зараз Надя могла сказати цілком точно, що пройшла сто одинадцять кроків до першого повороту, потім п’ятсот шість до другого, і дві тисячі шістсот два по прямій — до брами.
Увесь цей шлях стояв у її голові напрочуд детальною мапою: вона запам’ятала кожну хату, кожен стовп, кожен паркан, що попадався їй на очі. Єдина проблема — через снігопад втратила напрямок.
Плесь! Плесь-плесь!