Сам не помітив, як переступив тонку межу між сплутаними думками і несподівано чітким яскравим сновидінням. Це був один із тих дивних досвітніх снів, які спалахують несподіваною ясністю й чіткістю, коли у всього є колір, текстура і навіть запах. Андрієві снився похмурий, непривітний підвал цукрового заводу — що він стоїть на дні технічного колодязя, вдивляючись в іржаве жерло труби, яке біжить у морок. Вентилятор на тому кінці працює, і могутні лопаті зливаються у напівпрозорого привида, що танцює. Андрій мимоволі обперся в краї труби, злякавшись, що його затягне всередину — так жадібно всмоктував повітря старий пропелер. Тужлива пісня механізму лине по підвалу металевою луною: взззумм-взззумм-взззумм-взззумм… Ніби сирена заманює на рифи необачних моряків.
Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм…
Андрій розплющив очі. Було вже світло. На тумбочці біля ліжка відчайдушно вібрував телефон.
Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм!
Він підняв голову — і рвучко відсахнувся, зрозумівши, що заснув просто на фотографії спотвореного трупа Христини Рогач.
Одним стрибком діставшись до тумбочки, він схопив телефон, не встигнувши глянути, хто дзвонить.
— Алло! Валер, ти? Алло!
У голові вервечкою промайнули здогади: може, телефонує Субота (чомусь Андрій однозначно вирішив, що з погрозами), або вчорашня барменка пригадала щось важливе (хоч він і не давав їй номера), або медсестра Ксеня (не намагайтеся дізнатися, чому в неї на шиї хустинка)… Він навіть устиг подумати, що це знову Дора, хай хоч ким вона була, коли на тому кінці пролунав соковитий баритон:
— Не розбудив вас, Андрію Олександровичу? Це вас Тупогуб турбує.
— А… Павло Борисович… Щось сталося?
— Сталося. Але ви не хвилюйтеся.
— Знайшлася? Дівчинка знайшлася?
— Ні. Знайшлася Христина Рогач. Наша медсестра, яку, за вашими словами, вбили просто в мене під вікнами.
— Знайшлась? — здивовано повторив Андрій. — Ви хочете сказати, знайшли тіло?
— Христина Рогач жива і здорова. Вам краще під’їхати… Я пришлю по вас авто.
Розділ 27
Цілком несуттєва деталь
Це був приватний будинок якраз «за спинами» п’ятиповерхівок. Неприбране, захаращене подвір’я. Вузькою траншеєю в снігу протоптана стежечка в туалет. Перекособочена веранда. Так завалена різним мотлохом, ніби все, що ліньки нести на звалище, викидали сюди. Низькі, оббиті дерматином двері — довелося трохи підняти їх за ручку, щоб вони відчинилися.
Жовте хворобливе світло запилюжених лампочок. І запах — тяжкий неприємний дух старості й пияцтва.
— Ну нарешті! — полегшено проголосив мер.
Він стояв посеред невеликої кімнати, стараючись ні до чого не доторкатися. На його обличчі застигло почуття бридливості.
Субота теж був тут.
— Знайшлася! — повідомив він Андрія, теж не привітавшись. — Зайди-зайди. Осьо Марія Григоровна, її мама. Пройди сюди — стара ж людина!
Стара людина Марія Григорівна сиділа на низькій кривій канапі в грубій плетеній кофті поверх довгої нічної сорочки і, судячи з запаху, страждала від похмілля. До того ж сильного. Її лице було бліде і змарніле, під очима темні кола, руки помітно тремтіли.
— Розкажіть йому, Марія Григоровна! — голосно сказав Субота, так наче вона була туга на вухо. — Це наш консультант. Із поліції. Він уже з ніг збився вашу дочку шукати. Розкажіть!
— Вона написала пісьмо, — кволим голосом сказала жінка. — Із города.
— О! — Субота тут же простягнув Андрієві нерівно розірваного конверта. — Получаїться, в понеділок увечері відправила. Зі штампа видно.
Андрій вийняв листа.
— Можна? — запитав він жінку.
— Можна! — відповів Субота замість неї.
Рівний жіночий почерк повідомляв, що Христина поїхала до подруги і залишиться жити там, тому що життя в селищі безперспективне і «в мене немає більше сил».
— Після вашого вчорашнього візиту, — озвався мер, — у мене просто серце було не на місці. Я попросив Віталіка раненько-зранку завітати до Марії Григорівни і розпитати про дочку.
— А мені ще й Оксі наярювала. Із медпункту. Що ви їй там наговорили, кстаті?
— Та нічого такого…
— Одне слово, знайшлася Христина, — підсумував мер. — Як я і казав — непорозуміння.
— Так а що за подруга? — спохмурнів Андрій. — Маріє Григорівно, ви знаєте, про кого мова? Тут навіть імені немає.