— Нікого я не знаю! — буркнула жінка, обдавши Андрія кислим сопухом спиртових парів. — А раз написала, значить, усе в порядку. Нема чого волнуваться.
— А ви їй дзвонили? Вона взяла трубку?
— Не бере! — відповів за неї дільничний. — Представляєте? Рідна мати дзвоне, а вона трубки не бере. У них отношенія — не айс.
— Так а чого ж листа писала, раз «не айс»? Це ж іще конверта купити, шкрябати руками… Не простіше по телефону? Чи повідомлення?
— Повідомлень вона не читає, — пояснив Субота. — Плюс вони вже місяць не розговорюють. Правильно я кажу, Марія Григоровна?
— Ага, — байдужо кивнула та. — Місяць уже як. Не говоримо.
— Маячня якась, правду кажучи. Хто в наш час листи пише?
— Може, вона мобілку загубила! — втрутився мер. — Ось вам факт — прийшов лист. — Що іще треба? Тепер усе стало на свої місця. А ваша версія — ні в тин, ні у ворота…
— Маріє Григорівно… — Андрій нахилився над жінкою, простягаючи їй листа. — Це її почерк?
Жінка мляво кивнула.
— Її-її! — запевнив дільничний. — Там і підпис є!
— «Твоя Христиночка», — прочитав Андрій і повернувся до Суботи. — Нічого не розумію. Стосунки «не айс», люди місяць не розмовляють — і на тобі: «твоя Христиночка».
Субота розгублено кліпнув.
— Сарказм, — підказав мер. — Ну, Маріє Григорівно, не будемо забирати ваш час.
Вони з Суботою вже майже виштовхали його на веранду, та Андрій раптом розвернувся й, розштовхавши їх плечима, подався до жінки.
— Подивіться на цей знімок, — сказав він, спритно вихоплюючи з рюкзака картонну теку і розв’язуючи на ній шнурки. — Не впізнаєте? Ви знаєте цю дівчину?
Він тримав перед очима Марії Григорівни фото з написом «Рогач Х. М.» на звороті. Але очі жінки, здається, дивилися крізь синюшне лице на світлині.
— Не впізнаєте? — повторив Андрій, то відводячи фото трохи далі від її очей, то підносячи ближче.
Але чоловічки Марії Григорівни були нерухомі, мов ягоди бузини в домашній настоянці, запаси якої в її погребі невблаганно закінчувалися.
— Обалдів чи шо… — пробурчав Субота, і боязко взяв Андрія під лікоть. — Такі фото показувати… Стара ж людина все-таки…
Вони вже були за хвірткою, коли Андрієві раптом здалося, що з хати долинув якийсь звук. Чи то плач, чи то протяжне, до знемоги тужне завивання. І дуже тихе. Таке тихе, що це міг бути і вітер у напівзруйнованому комині.
— Чули? — запитав Андрій.
— Що? — не збагнув мер.
— Наче вив хтось…
— Собака в неї, — пояснив Субота. — Такий само старий, як і вона.
Може, це й справді був пес.
Але Андрій ніяк не міг позбутися думки, що це затьмарений алкоголем мозок Марії Григорівни запізніло впізнав дівчину на фото.
— Дасте мені листа? — запитав Андрій. — Долучу, так би мовити, до матеріалів.
— Нехай забирає, — дозволив мер, і Субота негайно сягнув у кишеню. — Ви прямо сьогодні на Київ, Андрію Олександровичу?
— Ні, — він похитав головою. — Я ж командировочний. Коли скажуть, тоді й поїду. Ось подзвоню…
— І правильно! — підтримав його мер. — Відпочинете, виспитеся. У баньку можна увечері! У нас знаєте, яка банька!
— Дякую… До речі, а до залізниці далеко? — запитав Андрій, уже йдучи.
— Пристойно! — кивнув мер. — Ви хіба не з вокзалу їхали?
— Думав, раптом ближче є. Ну щоб не трястися три години… — Андрій намагався говорити якомога байдужіше. — Я поки тут, то почну шукати дитину, якщо ви не проти. Організую добровольців. Прочешемо селище…
— А чому ж ні, — безрадісно погодився мер. — Якщо пообіцяєте не лякати людей фотографіями трупів. Якщо ми вже розібралися, що ніякого маніяка у нас немає…
— Він у катакомби спускаться хоче, — ябедним тоном вставив Субота.
— Он як? — здивувався мер. — Сумніваюся, звичайно, що ви туди добровольців знайдете… Але якщо вже вирішили, почніть із нашої пожежної станції. Прямо до Науменка і йдіть. Не знайомі ще?
Андрій аж здригнувся, почувши прізвище свого головного підозрюваного.
— Із його дочкою вчора познайомилися, — відповів він.
— Значить, ніяких серійних убивць? — мер простягнув йому руку.
— А у вас є серійні убивці? — вдавано здивувався Андрій.
Мер розсміявся. Відчуття було таке, ніби вам в обличчя, обдавши смердючим диханням, вишкірилася вовча паща.
Він потилицею відчував, як вони пропалюють його поглядами, але озиратися не став. Не повірили, ясна річ. Не повірили, що він повірив.
І що тепер? Валерка сто разів уже мав передзвонити… Але припустимо, не передзвонить. Що робити? Просто шукати? Але ж ясно, що її викрали. І Субота не дозволить оглядати подвір’я і сараї. Радше замети і каменярні — це все, де йому дозволять шукати. З іншого боку, зараз він усе одно йде чи не до головного підозрюваного. Ще є Дора, яка дає дивні підказки. А ще — течка: він так і не закінчив її вивчати, а там же мають бути й інші прізвища, крім Рогач. Якщо є інші фото, мусять бути й прізвища…