Сьогодні вранці його службовий кабінет був порожній, і для втомлених безсонням очей дільничного, це було найприємніше видовище. Та вже за годину, коли тільки відлучився до вбиральні, Субота виявив на столі не лише течку, а й цілу галерею акуратно розкладених світлин: Ксенія, що кохається із чоловіком, сфотографовані через вікно, трупи всіх трьох зниклих і вишенькою на торті — та ж таки сцена удушення товстуна. І тут дільничному вперше спало на думку, що через теку його можуть обвинуватити не лише у вбивстві власника фотостудії (до цього Субота навіть внутрішньо був готовий), а й у тому, до чого він не має жоднісінького стосунку. Будь-хто, поглянувши на таку фотовиставку, вважатиме його маніяком!
Це було занадто. Бути повішеним, як пес, без суду — стало його кошмаром ще відколи мер уперше розповів про долю попередника.
Субота замкнув вхідні двері, склав світлини в теку і потягнув до вмивальниці. Із кабінету приніс усе спиртне, яке знайшов — горілку, коньяк і навіть пів пляшки самогону, — щедро залив папку, що лежала в раковині, й підпалив. Й аж відсахнувся, очікуючи, що вона спалахне. Натомість течка ліниво зайнялася кволим блакитним полум’ям. Вогонь повзав по картонній поверхні як прозорий слимак, але чи то температура горіння була занадто низька, чи то папка виготовлена з чогось вогнетривкого… «Потрібен бензин!» — постановив Субота й рішучо покинув убиральню. І — скрикнув із несподіванки.
У його кабінеті, у його кріслі, задерши ноги на стіл, як полюбляв робити сам Субота, сидів незнайомець у червоному плащі.
— Не варто псувати хорошу річ, — сказав тоді Чоловік у Червоному. — Якщо вона вам більше не потрібна, я готовий забрати її в обмін на невелику послугу.
Чоловік у Червоному. Він був дивний: дивно говорив і говорив дивне. Безцеремонний. І водночас — ґречний. Мов кат, що запитує, чи не тисне вам зашморг.
Субота бачив його зо два рази: незнайомець у червоному плащі приїздив разом зі слідчою групою з області, коли забили кастетом отого хлопця з пожежки. І ще коли раніше — теж на вбивство… Він був якимсь великим цабе, цей Червоний Плащ, але Субота навіть не знав його на ім’я.
І ось він хтозна-як проникнув у замкнене зсередини приміщення, й сидить у його кріслі. Суботі так і кортіло запитати, як він увійшов. А ще — звідки він знає про теку і чи не він, часом, викопував її обидва рази, і як так вийшло, що там було фото трупа до того, як його знайшли… Але він побоявся. Побоявся того, що може почути у відповідь.
— Ви вже снідали? — галантно запитав Чоловік у Червоному, так наче вони були не в сраному звироднілому селищі, а в давній-добрій Англії. Чи де там іще кажуть не «пожерти зранку», а саме «поснідати»…
— Харашо, — промовив нарешті Субота й нервово озирнувся, хоча в «Мінотаврі» й надалі не було ані душі. — Давайте офіціально… Я прошу вас забрати цю папку навсіхда. Щоб вона більше не появлялася сама по собі.
— От і чудовезно, — кивнув Чоловік у Червоному. — Натомість я прошу вас про невелику послугу. Її слід виконати завтра о дев’ятнадцятій годині й ні хвилиною пізніше.
— Шо нада здєлать?
— Ви бачили, що на цукровому заводі встановили сигнальні маяки?
— Да. Усі кажуть, шо скоро начне робить. Скоріш би вже.
— А коли сподіваємося, чого не бачимо, то очікуємо того з терпеливістю, — кивнув Чоловік у Червоному.
— Да вже сили нема терпіть, — буркнув Субота.
— Так ось, завтра о сьомій вечора ви повинні прийти додому до Гали, продавчині з продуктового. Знаєте її?
— Вона в третій п’ятиетажці живе, — кивнув Субота.
— Абсолютно точно. Завтра в цей час вдома буде тільки її донька. Надя. Вона трохи незвичайна дитина.
— Знаю. Умственно одстала.
— Як скажете… Так ось, ви повинні відімкнути квартиру так, щоб вас ніхто не помітив, і сказати дівчинці, що внизу її чекає мама. Вдягніть її добре, бо надворі холодно. І виведіть на подвір’я.
— І? — напружено запитав Субота.
— І все. Гала закінчує роботу о восьмій. Думаю, варто трохи повчити її відповідальності, тому що лишати саму вдома таку дитину неправильно. Згодні? Ви виведете дівчинку на подвір’я й скажете, щоб вона чекала маму. Тільки потрібно ось що: знайдете місце, звідки добре видно червоний маячок на заводі. І покажете їй. Чуєте? Перш ніж піти, маєте обов’язково домогтися, щоб вона подивилася на маячок.
Розділ 48
Зайві рухи
Субота подумки зіжмакав спогад і спробував повернутися до реальності. «Здається, ми сіли за той самий столик», — подумав він, і ця думка видалася йому зловісною. Все одно він не розповість їм про послугу. Він нікому не розповість.
— Звідки він знав? — говорив тим часом Андрій. — Ви про це не думали? Звідки він знав, що погасне світло?
Було гамірно. Люди з площі напхалися в «Мінотавр» погрітися й поговорити. Слово «маніяк» можна було, сильно не стараючись, почути разів з десять просто дорогою від входу до шинквасу.
Вони насилу знайшли вільне місце і тепер тлумилися втрьох за крихітним столиком для двох.
— Чому зразу «знав»? — звів плечима Субота. — Не знав, навєрно.
— І чому ж тоді поперся? — наполягав Андрій. — На що розраховував? Там же люди були?
— Дак а шо такого? — поліцейський нетерпляче смикнув плечем. — Вона лежить така в снігу, а він, напрімєр, мимо проходить — нахилився, тіпа, шнурок зав’язати. І всьо. Встромив ножа і пішов собі далі. Могло й світло не гаснути.
— А камери? Він же не міг не знати, що є камери. Та й людину зарізати — це тобі не черевик поправити…
— То світло погасло не випадково? — спохмурніла Оксі.
— Припустімо, — кивнув Андрій, — просто припустімо, що не випадково. Хто з них двох краще знається на електриці?
Субота насупився:
— В електриці, канєшно, Захар… Думаєш, із щитком нахімічив? Тільки якби Борисоч не подзвонив, вони б іще чортзна скільки отих-о букв не включили. Чи Захар знав, що подзвонить?
Андрій стенув плечима:
— Усе може бути. Але тоді я не розумію, з якого дива Науменкові дарувати Христині браслет…
— Точно! — перебив дільничний. — Я йому ще кажу: «Чого трубу не береш, там Борисоч уже лайном сходить!» А він, тіпа: «Ой, телефон на морозі сів, а я не в курсах!» Знав! Знав, сучара, що Борисоч йому телефона обрива! А Тупогуб він такий дядько — якщо не додзвонився, то всіх на вуха поставить.
Андрій зітхнув:
— Однак щось не клеїться…
— Та шо тут клєїть! Я саме в тещі на дні народженні сидів. Мер дзвоне, каже: «Знайди Захара, срочно!» Зараз же, каже, шмариґуй, і не волнує! Думаєте, Захар не знав, шо мерові нада? Знав. І шо той полюбе когось пришле — тоже знав!
— На дні народження, кажеш? — озвалася раптом Ксеня. — І хто це може підтвердити?
— Ти шо, Ксюх! Да купа народу! Днюха ж!
Ксенія знічено замовкла. Андрій напружено кусав губи.
— Або ми чогось не понімаємо з отим браслетом… Оксі, вони хоч були знакомі? Христина і Захар.
Вона звела плечима:
— Тут майже всі так чи так знайомі. Але я, наприклад, в житті не чула, щоб вона про нього згадувала.
Андрій мовчав. Принесли горілку. Кельнерка поставила на стіл карафку, чарки, і Ксенія взялась наливати. Щось було не так із тим, як вона переставляла чарки, брала карафку… Щось невловно не так — наче вона весь час робила зайві рухи. Наче валютчик, що показує вам сотку, а за мить впхне купюру номіналом у бакс. Але Андрій зауважив цю підозрілість лише краєчком підсвідомості, бо досі був думками на засніженій площі, де, підіграючи вбивці, раптом гасне світло. Він неуважно, суто механічно, перегортав матеріали в течці, що лежала в нього на колінах, дивлячись крізь знайомі вже світлини змордованих жертв. Аж раптом наткнувся на дивний знімок. На ньому була дівчина, сфотографована від підборіддя до ключиці. Її шия була розфарбована синцями всіх відтінків — від лілового до індиго. Він перевернув фото, але воно не було підписане. Заходився порпатися в течці, сподіваючись знайти світлину, де буде видно обличчя.