— Усі електричні комунікації, як ви, мабуть, помітили, у нас під землею…
— То он воно що! — здивовано мовив Андрій, хоча зараз йому було начхати.
Він намагався зрозуміти, що хоче побачити. Чи можна взагалі роздивитися щось особливе в очах маніяка? Скоріше за все, ні. У звичайному житті серійні вбивці — теж звичайні. І що вдіяти?
— У нас жодного телеграфного стовпа, — вів далі Науменко. — А от карту каменярень або втрачено, або взагалі ніколи не існувало… Тут, на схемі, ми позначили проходи, через які прокладені електричні кабелі, і ті, над якими стоки дощової каналізації. Ну й зовсім небагато бічних ходів. А заглиблюватися в катакомби заборонено — вони багаторівневі, більшість із них не паралельні. До того ж іще й метан. Як ви знаєте, він отруйний і в природі взагалі нічим не пахне…
— У вас мають бути автономні дихальні апарати.
— Вони і є… Але всього лише десять комплектів. А що зможуть десятеро людей у лабіринті на кілька гектарів! Можливо, навіть на десятки гектарів!
— Але дитина не могла опинитися в лабіринті абиде, так же?
— Насправді, місць не так уже й мало. Ті ж дощові стоки.
— Але я почав би із заводу. Там же теж є вхід.
— Вхід-то він є… — Науменко спохмурнів. — Тільки що їй робити так далеко від дому?
— Наше діло — шукати, — відтяв Андрій. — Згодні? І якщо починати із заводу, десятьох людей цілком вистачить. Розіб’ємося на пари, прочешемо сьогодні, скільки встигнемо… Зможете знайти добровольців?
— У мене всього двоє бійців…
— Плюс ми з вами, плюс іще медсестра з медпункту — лишилося знайти п’ятьох. Але треба вже за пару годин. Впораєтеся?
— О-хо-хо-хох… — Захар невпевнено рухав щелепою. — Що ж маленьким я не здох… Звідки ж я їх візьму!
«Не дуже ти й пориваєшся, еге ж? — подумки запитав його Андрій. — Боїшся чогось? Чи вам усім і справді так ліньки дупу підважити?»
— Захаре Михайловичу… У вас же в самого дочка, так?
— Ну?
— А в цієї дівчинки більше нікого. Батька, як я розумію, ніколи й не було, а мама — вчора той-во… Ви, мабуть, знаєте. Вона зовсім сама, розумієте? І поки є хоча б мікроскопічний шанс її знайти, кожна хвилина на вагу золота.
— Спробую години до сьомої.
— Чого ж так пізно? Зараз десята ранку!
— Зрозумійте правильно, в людей робота…
Андрій закотив очі, стримуючи лють, що підіймалася до горла.
— То нехай відпросяться сьогодні! Дитина зникла все-таки!
— Не будуть вони відпрошуватися, — зітхнувши, мовив Захар. — Повірте мені. Тому, якщо вам потрібні люди, то приходьте перед сьомою.
Найближчі три години складалися з суцільної біганини. Він почувався щуром серед невидимих, прозорих перегородок, якими відгородилося це селище. Кожен уважав своїм обов’язком зауважити йому, що шукати Надю немає жоднісінького сенсу. Тому що, по-перше, вже запізно, а по-друге…
— Так-так, знаю: невідомо, що краще для такої дитини, — перебив Андрій продавчиню місцевої крамнички, — померти чи все життя мучитися… І все-таки, не можна не шукати! Це не по-людському.
— Ну, якщо лише для самоповаги… — по-філософському стенула плечима дебела білява жінка.
— То ви залишите номер? Потрібні люди, щоб шукати. Хоча б десятеро… Може, чоловік ваш?
Вона криво всміхнулася:
— От тільки де його взяти, того чоловіка…
— От з кимось і познайомитеся… — всміхнувся Андрій.
— Та кого я тут не знаю! — відмахнулася продавчиня й раптом підозріло поглянула на нього. — Чи ви мене на побачення звете?
— Ні! — квапливо відповів Андрій.
— З тобою я й сама б не пішла… — образилася продавчиня й подалася в підсобку.
У першій половині дня толку було рівно нуль. Суботи на місці не було.
Сусідка, яка відмикала вчора Надину квартиру, нічого корисного пригадати не змогла — в день зникнення дівчинки вона нічого не бачила, не чула і взагалі — «яка огидна мати ця Гала».
О другій дня він зайшов до Суботи — застав його в кабінеті, з черевиками на столі. Видно, дільничний збував у цій позі весь робочий час. Андрій безцеремонно скинув його ноги і сів навпроти.
— Ти шо? — обурився дільничний.
— Капшо, — в тон йому відповів Андрій. — Потрібна допомога в організації пошуків. Поки що є один доброволець, плюс пожежники, плюс ми з тобою…
— Яке «ми»! Я ні в чому не участвую!
— А ось ваш мер сказав: «Чудово буде, Андрію Олександровичу, якщо ви знайдете дитину». Ясно? І пустив сльозу.
— Хто пустив сльозу? — стрепенувся Субота.