Якоїсь миті він автоматично обдивився площу і знову втупився собі під ноги. І тільки тоді зрозумів, що біля самого входу в адміністрацію стояв знайомий мікроавтобус. Андрій завмер. Устиг злякатися, що ось він подивиться зараз, а на площі ніякого мікроавтобуса немає, або є — але не той. Він крутнувся на підборах, наче виконував стройову команду, і підвів голову.
Великий вугільно-чорний «пежо» з написом Excursions en bateau. Наче величезний дохлий жук. Секунду Андрій дивився на нього як людина, яка побачила міраж. І лише потім щодуху кинувся до авто, не зважаючи на палючо холодний сніг, що забивався в черевики.
Промайнула думка, що мікроавтобус зараз поїде геть, і Андрій втратить єдиний шанс повідомити когось про те, що коїться в селищі. Натомість опустилося водійське скло і показалася кудлата Харитонова голова. Довговолосий клацнув запальничкою й закурив
— Харитоне! — гукнув Андрій і запізніло додав: — Еребовичу…
— А от і ви! — радісно зауважив він. — Учора ви мали значно гірший вигляд, Андрію Олександровичу! Як іде розслідування?
Він був у своєму незмінному червоному плащі.
— Послухайте… Усе, як ви попереджали, навіть гірше! Мені взагалі не дають працювати. Намагаються переконати, що я переплутав селища, уявляєте? І в них, мовляв, усе чудово. А дитина не просто зникла, її викрали. І всім начхати — як таке взагалі можливе?
— Вас дивує, що всім начхати? — Харитон звів брову. — Ви мене розчаровуєте!
— Та ви просто не уявляєте, наскільки тут усе… Бетонна стіна! Навіть просто зібрати людей, щоб шукати дитину, — хрін кого знайдеш! Не допросишся елементарно піти з роботи трохи раніше…
— Я вам більше скажу, Андрію Олександровичу: трохи пізніше ви теж нікого не знайдете.
— Та начебто, повинні сьогодні о сьомій… — Андрій машинально поглянув на годинник.
— Не можна стати людиною о сьомій, якщо ти не був нею до сьомої. Цей принцип діє щодо будь-якого часу доби.
— Послухайте… Давайте просто зараз підемо до дільничного й натиснемо, щоб хоча б організував нормальні пошуки! Це перше…
— У суботу, — перебив Харитон. — Субота візьметься за розум у суботу, я вже вам казав.
— Та немає часу до суботи! Зараз треба шукати, сьогодні! Ви ж офіцер поліції! Накажіть йому, зрештою!
Харитон затягнувся, дивлячись Андрієві в очі, і хитро запитав:
— А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку… І генерал не виконає наказу… Хто буде винен: він чи я?
— І хто ж це генерал — невже Субота?! — пхикнув Андрій.
— Ви однозначно маєте більше читати… — розчаровано зітхнув Харитон, — на все свій час, Андрію Олександровичу! І конкретно для Суботи він настане післязавтра о десятій п’ятнадцять. Ані на хвилину пізніше, як я вже казав. Але й не раніше.
— Та перестаньте ви! Одна річ комісії, чи що ви там на післязавтра плануєте, а інша — життя дитини!
Харитон знову затягнувся, дивлячись кудись удалечінь, і кивнув. Здавалося, зараз він скаже: «Ваша правда», — і разом із ним піде, щоб притиснути капловухого дільничного. Натомість, кинувши цигарку в сніг, Харитон несподівано запитав:
— Нагадайте мені, у воскресіння Христа ви теж не вірите?
— Ви знущаєтеся чи що!
— Навіть не думав! Швидше, співчуваю, Андрію Олександровичу! Людині, яка бодай трохи вірить в одне воскресіння, легше буде прийняти й інше. Ви згодні? — з цими словами він загадково підморгнув Андрію і сказав пасажирові: — Приїхали! Далі вас проведе оцей молодий чоловік, він у курсі всього. Ви, до речі, не знайомі?
Харитон відхилився назад і, кивнувши, запросив Андрія глянути на свого пасажира. І хоча цієї миті Андрюха саме набрав у груди якнайбільше повітря, щоб добряче гаркнути на Харитона, а може, і за барки його потримати, він суто механічно скорився жесту довговолосого і зазирнув у кабіну. Й остовпів. Не було ні думок, ні навіть запитань, лише важкий ступор, що спустошував голову.
В авто сиділа дівчина в яскравому, наче сонячний полиск, лимонно-жовтому пальті й червоному плетеному шарфі. Та головне — очі: неправдоподібно блакитні, вони було точнісінько такі, як у зниклої Наді.
— Мені чомусь здається, ви повинні були бачитися, — безтурботно мовив Харитон в Андрія над вухом. — Хіба ні?