— Ти там, по ходу, сам із балкона стрибнув! Можеш по-нормальному говорити?
Андрій заскреготів зубами.
— То ти не в курсі, хто попрацював із її квартирою?
— Дупля не відбиваю, шо за тєма!
— Добре… — вже спокійніше мовив Андрій. — Зайдемо з іншого боку. Ім’я Приходько Галина Вікторівна тобі про щось говорить?
— Вопше ні про шо!
— Приїхали. А як тоді звали маму зниклої дитини?
— Охрініти, в нього тепер уже дитина зникла! Андрюха, остановись, короче! Я за тобою не вспіваю! Ти там синячиш чи шо? — і Субота голосно заіржав у слухавку.
— Віталік! — Андрій зупинився, не знаючи, як реагувати. — Ми з тобою про що сьогодні говорили? Нащо я до Науменка ходив? Нахріна я взагалі лишився?
— Ну, типу, командіровка, то й лишився. Папік тебе банькою приманив… Так, кстаті, норм програма буде! Часов у сім в участок підтягуйся, отцюдова вирулимо.
— Ти п’яний чи що?
— Чого зразу п’яний! — обурився Субота. — Я п’ять крапель! Шо тут такого… Тим боліє, й Христина знайшлася, того…
Андрюха розчаровано сплюнув, скидаючи дзвінок.
Уже очі залив… Сволота…
На годиннику початок на першу. Лишається тільки надіятися, що лікар тут напивається пізніше.
У коридорі медпункту сиділи люди — двоє якихось жінок. Чути було, як у своєму кабінеті говорить Євген Павлович. Із палати, де вчора лежав Андрій, вийшла Ксеня.
— Оксі! — покликав він. — Тобто, Ксеня… Вибачаюся…
Вона зупинилася, ніби міркуючи, а чи не проігнорувати його. Тоді підійшла.
— Я маю терміново глянути на Галине тіло.
— Чиє тіло? — не зрозуміла вона.
— Ну, Гали. Яка вчора… — він увіткнув собі в шию уявну ручку.
Оксі спохмурніла.
— Не зрозуміла…
— Гала. З якою ми в цій палаті лежали. Вона де зараз? Фізично, я маю на увазі.
Ксеня уважно подивилася на нього.
— Ви краще до Євгена Павловича… Постукайте в кабінет, якщо це терміново. Я зараз не можу…
І швидким кроком пішла по коридору.
— Тут черга! — передчуваючи халепу, заявила одна жінка.
— Я не пацієнт! — відрізав Андрій і пройшов простісінько до кабінету.
Євген Павлович оглядав ногу якомусь чоловікові.
— Щось термінове? — запитав він.
— Можна й так сказати, — Андрій нервово кивнув.
— Пройдіть у перев’язочну, медсестра все зробить, — сказав лікар чоловікові. — Заходьте, Андрію.
Коли двері за пацієнтом зачинилися, Андрій раптом збагнув, що не знає, з чого почати. Хоч би як він формулював думку, це звучало як марення божевільного.
— Послухайте… — він зробив паузу. — Це може видатися дивним…
— Голова паморочиться? — стурбовано запитав лікар. — Нудить?
— Ні, я взагалі не про це. Пам’ятаєте, ви вчора сказали мені: «Якщо хтось копає справу, то завжди знайдеться той, хто цього не хоче».
Лікар метнув швидкий тривожний погляд на двері, ніби хотів переконатися, що вони зачинені. Тоді повільно кивнув, наче картяр, що робить ризикований хід.
— Одне слово, я щойно бачив дівчину, дуже схожу на загиблу Галу, — сказав Андрій. — Не просто схожу. Неймовірно схожу. В її одязі. І представляється її ім’ям. І… Я поки що не знаю, з якою метою… Але ж очевидно, що це розіграш спеціально для мене. Розумієте?
— Не дуже, — зізнався лікар.
— Я й сам поки не дуже… Знаєте що? Спершу покажіть мені Галине тіло. І я б сфотографував його, якщо ви не заперечуєте.
Лікар подивився на нього уважно і занепокоєно.
— Гала — це хто?
— Як це — «хто»? Гала Приходько! — він секунду мовчав, очікуючи, що лікар пригадає. Потім Андрій плеснув себе по чолу. — Боже мій! Я, мабуть, ім’я переплутав! Ось у чому вся заковика! Сказитися можна… А я на вашого Суботу нагримав по телефону… Добре. Є фотографія!
Він вийняв телефон і відкрив світлину Гали у квартирі:
— Оця дівчина. Упізнаєте?
— Ні, — відповів лікар.
— Тобто — «ні»?! Чи це вона лише мені видається схожою… Справді не впізнаєте?
— На Мілу Йовович трохи скидається… — невпевнено припустив лікар.
— Та яка ще Йовович! Це дівчина, яка лежала зі мною в палаті. Ота, що вчора… Ну, ручкою в шию… Як згадаю, так здригаюся.
— Дівчина, яка лежала з вами в палаті?
— Невже анітрохи не схожа?
— Емм… — лікар явно розгубився. — Тут у палаті лежала?
— Ну а де ж? Що з вами взагалі?! Гала, яку ви вчора в лікарню не довезли! Ну, або не Гала — кажу ж, я міг ім’я переплутати.
— Ага, — сказав лікар. — Здається, зрозумів… Дівчина, з якою ви вчора лежали в нас у палаті.
— Бінґо! — Андрій полегшено видихнув.