І зараз, сидячи в запльованій кафешці на краю світу, він ніяк не міг скласти в голові цілісну картину: як їм вдалася містифікація такого масштабу та ще й так швидко? Як вони домоглися, щоб ніхто не проговорився, не переплутав щось, не бовкнув зайвого… Не сфальшивив, зрештою! Елементарно — не сфальшивив! Вони що — всі, як один, стажувалися в театрі Франка? Брали майстер-класи в Бенюка і Хостікоєва?
«Або їх залякали до чортиків, ото й усі майстер-класи», — подумав він.
Важливіше, що обласна поліція в особі Харитона теж у ділі. Отже, немає сенсу шукати там допомоги. Загалом — варіанти два. Перший — їхати до Києва. А отже, непевні шанси знайти Надю живою можна сміливо множити на нуль: коли він повернеться, буде занадто пізно. Другий — знайти її зараз.
Знайти, хай що тут відбуватиметься.
Рівно о сьомій він уже був біля пожежної станції й, правду кажучи, дуже розраховував побачити надворі з десяток добровольців, яких Захар навчає користуватися автономними дихальними апаратами. Ну або, для початку, двійко-трійко місцевих мешканців, які не розуміли, нащо їх покликали. Бодай когось. Але пожежна станція не мала залюднений вигляд. Нагорі світилося єдине вікно.
— Захар! — Андрюха затарабанив у браму. — Захаре Михайловичу!
Той спускався доволі довго. Нарешті рипнули двері й у воротах відчинилися вузенькі дверцята.
— А, це ви… Щось сталося?
— Що значить — «сталося»? Ми взагалі-то на сьому домовлялися.
— Про що?
— Так… У мене важкий день, краще вмикайтеся відразу. Дев’ятнадцята нуль-нуль, десятеро волонтерів, пошук дівчинки, каменярні — є контакт?
— Немає… — розгублено кліпнув Захар.
— Тобто, «немає»?! — заволав Андрій, остаточно втрачаючи здатність себе опанувати. — Хто дитину шукатиме?
— Та ви не кричіть, будь ласка… Можете по-людському пояснити, чого вам треба?
— Ви пили чи що? — Андрій принюхався.
— Не вживаю, — Захар гонорово виструнчився.
— То згадуйте: вранці я до вас навіщо приходив?
— Катакомбами цікавилися. Я вам карту показував.
— Ну, слава Богу! А чому я ними цікавився?
Він спохмурнів.
— Як по правді, то я так до кінця й не поняв…
— Що значить, ти не поняв? — гаркнув Андрій. — Я тобі зараз ввалю!
Андрюха ступив у хвіртку і схопив Захара за барки. Той вчепився йому в руки, силкуючись виштовхати. Він був здоровий, як бичок.
— Ти… Геть больний чи шо… — прокряхтів Захар.
— Ми дівчинку шукати збиралися! — ревів Андрій. — Надю! Дивну, як у вас кажуть! Пригадав?!
— Перший раз чую, — Захар уперся ще дужче.
— Ну, зараз я нагадаю…
Андрій трусонув Захаром так, аж той клацнув зубами. Він навіть обм’як, ніби раптом надумав зомліти. Але враз спритно пірнув Андрюсі під руку, по-борцівському обхопив стегна і виштовхнув із дверного отвору. Андрій загримів спиною в сніг, Захар умить навалився згори і, важко дихаючи, заніс над Андрієвою головою здоровецький п’ястук.
— Успокоївся?!
— Давай, удар мене, — стиха сказав Андрій, — і я тебе вб’ю.
Захар нерішучо завмер. Потім, кректячи, встав із Андрія.
— Геть дурний чи шо… — бурмотів він.
Андрій, сидячи в снігу, діставав з-за свого коміра шматки снігу.
А тоді раптом безсило звів догори руки і гукнув, немов звертаючись до нічного неба:
— Як?! Як може бути, щоб різні люди одночасно все забули!
Захар раптом завмер, переставши обтрушувати сніг зі штанів.
— Як? — запитав він.
— Ото ж бо й воно, що ніяк!
— Стій-стій-стій… — він аж на лиці змінився. — Різні люди щось одночасно забули?
— Ну ось ти, типу, забув. А ще Субота, лікар ваш, медсестра, сусідка…