Він був на площі за п’ять хвилин. Серце гупало від хвилювання. Якийсь час він бродив по коліна в снігу під стінами однієї з п’ятиповерхівок, намагаючись стати так, щоб вікна мерового кабінету визирали точно з-за ліхтаря — як на світлині. А коли це вдалося, то він озирнувся й побачив прямісінько позаду себе вікно, яке слабко мерехтіло відблисками увімкненого телевізора.
Вікно було занадто високо. Він намагався зазирнути і так, і сяк. До того ж там було темно і тихо, лише схвильовано базікав телевізор.
Арсен уже подумав, що міг би знайти привід зайти в цю квартиру і завтра, аж раптом долинув неймовірно знайомий звук. Такий знайомий, що в грудях умить виникла грудка люті, а очі наче кров’ю залило, звузивши поле зору до невеликої плями просто перед ним.
Цей звук — був коротким високим скриком його Оксі. І чув він його досі від неї лише за єдиної ситуації. У ліжку.
Мозок сам вирахував під’їзд і квартиру. Ноги самі кинулися вперед. Рука сама намацала в кишені кастет. Уже біля квартири він устиг торкнутися до дзвінка, та зрозумів, що перед ним — стандартні дерев’яні двері, з тих, які стоять у цьому будинку з незапам’ятних часів. І кровожерний бурий кролик у нього всередині сам прийняв рішення: не дзвонити.
Арсен не пам’ятав, як вибив двері. Пам’ятав Оксі — вродливу, наче богиня. І жах у її чорних очах. Пам’ятав, як стрибав униз-угору зад того хлопця, що ніяк не міг зупинитися. А може, просто не встиг. Може, і не встиг…
Він навіть не дав їй вибратися з ліжка. Вбив його просто на ній.
Зате лють, біль, образа і гнів випарувалися тієї ж секунди, коли обм’якле тіло впало на простирадла. Ба більше — тієї миті, коли Арсен завдав останнього удару, він відчув, що пробачив їй. Цілком. Абсолютно. Зрештою, всі помиляються. І йому стало добре.
Він сказав Оксі прийняти душ прямо там, і вона покірно скорилася. А сам сидів на краєчку ліжка, дивився крізь блимавий екран телевізора, і думав, що це дивно, що він не злиться. А ще — йому це сподобалося. Після всіх цих днів мордування й ревнощів, після люті та страху, що він може обрушити все це на свою найдорожчу людину, він відчув справжнє полегшення через те, що зміг цілком віддатися своєму гніву, розчинитися в ньому, перетворитися на нього.
Він не мовив їй щодо того, що сталося, жодного слова. Ні того вечора, ні жодного наступного. Не ображався й не злився. Вдавати, що нічого не сталося, теж не довелося. Арсен щонайприроднішим чином поводився так, як у їхні найкращі вечори, і його не мучили ні ревнощі, ні сумління.
І тільки тієї ночі прокинувся від дикого, звірячого голоду. А коли відчинив холодильник, щоб дістати пляшку кефіру, то побачив здоровий шмат сирої телячої печінки. І перш ніж усвідомив, що робить, Арсен учепився в неї зубами, почуваючи насолоду, яку можна порівняти лише з одним почуттям.
Із тим, що його він зазнав сьогодні, коли його кастет вибивав душу із того хлопця.
Далі кількох аркушів вочевидь бракувало. Той-таки рівний почерк просто із середини переказував Арсенову розмову з чоловіком, що фігурував у протоколі як такий, «що представився працівником поліції», а сам Арсен називав його не інакше як Чоловік у Червоному. Аркуш розпочинався словами: «Тоді він запитав мене, чи хочу я це припинити»…
— Якщо ви тут, то хочете це припинити, — проказав Чоловік у Червоному. — Адже, так?
Вони зустрілися в «Мінотаврі» обідньої пори, коли в повітрі щільною пеленою висів запах оцту і пельменів, а велика зала була майже цілком заповнена галасливими відвідувачами. Найкращий час, якщо хочеш поговорити тет-а-тет, і щоб ніхто тебе й поглядом не потривожив.
— Ви мене не заарештуєте?
Арсен мав поганий вигляд — у ньому складно було впізнати хлопця, що кілька років тому підібрав біля цукрового заводу кроленя. Він постарів, якщо це слово, звісно, можна вжити щодо людини, якій немає й тридцяти п’яти.
— Навіщо б я тоді призначав зустріч? — здивувався Чоловік у Червоному.
— А звідки я знаю, що у вас за гра… Може, ви і не з поліції…
Той мовчки простягнув посвідчення. Арсен сумовито зітхнув.
— Скількох ти вже отак застукав? — запитав Чоловік у Червоному.
Той недовірливо подивився на нього:
— Отак уже й розбігся розказувати…