Криса зостався без принуки. Зміг нарешті вдовольнити свою чорну душу.
На другий день канцлер продиктував умови козакам: видати Хмельницького, його сина і старшин, віддати гармати, відіслати всіх хлопів до плуга, розірвати спілку з татарами, Зборівські пакти касуються, козакам перебувати в повній залежності від короля, ждучи такого впорядкування козацького війська, яке настановить сейм на потомні часи.
Гладкий сказав, що Хмельницького немає в таборі, та коли король прийме козацтво під свою руку, ствердивши Зборівську угоду, і Помилує всіх старшин, то вони обіцяють піти за татарами, розшукувати Хмельницького і всіх, що збили їх з дороги. Тим часом він має порадитися з козаками.
Коли козацька рада почула умови, які навіки відбирали в них право зватися вільними людьми, Гладкого й Петрашенка мало не змели з помосту, на якому ті стояли.
— Ніколи! Ніколи! — гукало козацтво, — Король забув, що він винен нам волею і життям під Зборовом. Хай підпише Зборівські умови, котрі ми йому написали шаблями, інакше ми не хочемо миритися і краще нехай всі до одного накладемо головами!
Радзівілл з холодним спокоєм однотовував:
«8 липня. Ребеліанти відкинули умови короля. Тоді обстрілювано їх з гармат і багато загинуло.
9 липня. Коли надто часто стріляно з гармат, дві з них розірвалися».
Лицарський Богун разом з Джелалієм і Пушкарем полтавським намірилися не ждати далі видимої смерті, а вириватися з обозу і виводити все військо, Богун зважився вести військо перебоєм. Вимостити греблі через болото, на Пляшівці поставити містки, вдарити на Лянцкоронського, який никав з ватагою по той бік річки, і так здобути волю.
Вночі, коли табір посполитих заснув, козаки, почали гатити болото. Летіли в багна вози, шатра, кожухи, кунтуші, свитки, міхи, кульбаки, попони, посуд, все, що мали, без чого могли обійтися. Тоді одразу по трьох греблях, виставивши наперед гармати, а позаду частину кінноти, Богун ударив на Лянцкоронського. Ніч і туман сприяли козакам, хоч багато з них через штовханину і поквап загатили ті багна власними тілами. Посполиті спали праведним сном у таборі, ще й на ранок через туман ніхто нічого не зміг помітити, сіли снідати, дивуючись, що на них не нападають пани. Був день апостолів Петра і Павла — Петрівка. Сказав хтось згодом гірко: розговілися на Петрівку, та й навіки заговіли.
Від одного крику сполошився весь табір: «Братці! Вже ні одного полковника немає в таборі! Всі повтікали!»
Наглий страх опанував юрмовшцами людськими, всі заметалися наосліп, кинулися притьма туди, звідки гукали їм козаки: «Сюди! Сюди!», на греблі насунуло одразу тисячі люду, один одного спихав у багна, один поперед одного намагався вискочити на гатку, ніхто не слухав Богуна, який вмовляв з того берега триматися ладу, греблі розгрузли, знищилися, передні стали тонути, задні йшли по їхніх трупах і тонули теж.
Страшно бачити безумство одного чоловіка, коли ж шаленство опановує цілі тисячі одразу, то се вже нагадує кінець світу.
На безборонний, покинутий табір налетіла зголодніла шляхта і пожадливо стала хапати все, що попадалося на очі: на рожнах пеклися цілі воли й кабани, на триногах висіли казани з борщем, киселем і козацькою саламахою. В таборі було в достатку хліба й борошна, безліч овець, волів, коней, двадцять вісім гармат дісталося переможцям без перемоги, рушниць і пороху вистачило б на все військо. Жовніри захопили козацькі хоругви, даровані королями Владиславом і Яном Казимиром, гетьманське шатро, де була шкатула з листами від іноземних володарів, дві скрині із золотом, печать Війська Запорозького, соболина кирея. Якийсь шляхтич заколов митрополита корінфського Іосаафа, коли той став з піднятим хрестом на путі в нападників. Королеві принесено оксамитову митру в золотих хрещатих бляхах, Євангеліє в золотім окладі, дві чаші, три киреї, хрест яшмовий, омофор коштовної роботи, патерицю, вилиту з срібла, і освячений меч.
Шляхтичі ганялися за нещасними, які ще не втонули в болоті, хапали і мордували всіх. Нікому не було милості: ні жінкам, ні дітям, ні пораненим і ледве живим.
Так збувався присуд магнатів українських на таємній раді у Вишневецького: зітерти саме ім’я козацьке з лиця землі.
Триста відважних не осоромило козацької слави. Вони засіли на невеличкому острівцеві Журавлисі і билися цілий день. Вони косили шляхтичів з самопалів, коли ж який одчайдух підбирався ближче, то стинали його косами. Не було охочих підставлятися під кулі тих сміливців. Від Потоцького був присланий ротмістр, який гукнув козакам:
— Пан краківський дивується вашій відвазі і, жаліючи таких мужніх вояків, дарує вам життя, коли ви піддастеся.
— Скажи пану краківському, аби він так не думав про козаків! — одповіли йому обложені. — Не обдурите нас обіцянками. Нам життя недороге, а милістю ворогів ми гидуємо! Дивіться, яке нікчемне для козаків добро мирське! Знайте, що воля для козака дорожча над усе!
З сим покидали в воду золото й срібло, яке хто мав, і знов узялися за мушкети.
Потоцький вирядив на них дві ватаги. Сам король прибіг дивитися на се рідкісне видовище. Козаки обнялися, прочитали молитву і кинулися на ворогів. Кожен помер не інакше, як убивши нападників кількох і промовивши слово заохоти до товаришів.
Всі вони полягли, мов ті спартанці царя Леоніда. Зостався тільки один, він скочив у човен і став одбиватися косою. Чотирнадцять куль поцілило в ньрго — він жив і оборонявся! Король звелів сказати козакові, що дивується його відвазі і дарує йому життя.
— Я цураюся життя! — відмовив той. — Хочу вмерти, як справжній козак.
Один мазур з Ціхановського повіту забрів у воду по саму шию, вдарив козака косою, а тоді доколов списом.
Може, й ліпше, що ніхто так і не взнав імені того козака. Ніхто не присвоїть собі його пам’яті, і походження від нього не належить нікому зосібна, а належить усьому народові.
Може, то й був народ наш нещасний і мужній.
У томі шостому «Театру Європи», видаваному у Франкфурті—на — Майні Матвієм Меріаном, Іоганн Георг Шледер, розповідаючи про геройську смерть нового Геркулеса, безіменного козака, який звитяжно бився самотою проти цілих озвірілих натовпів, називає його «москвитом».
Так змикаються в сьому героєві два збратані народи.
А я нічим не зміг запобігти Берестецькому погрому.
Слав універсали з Паволочі, козаки збиралися до мене тоненькими цівками, з литовської лінії не зняв нікого, бо Радзівілл неждано рушив на Чернігів, розбив Небабу, тоді пішов на Київ, куди впустили його без опору митрополит Косов і архімандрит Тризна, і вже придворний маляр Радзівіллів Вестерфельд малював наш древній град, а ліпше б він змалював мій гнів і розпач.
З — під Берестечка прибіг сотник з шляхтичів Адам Хмелецький, одразу кинувся до мене.
— Все пропало, гетьмане!
— А табір де? — закричав я.
— Вже чорти взяли табір. Утеклисьмо з табора.
— Як?
— Молодці битися не захотіли.
— А хоругви де?
— І хоругви пропали.
— А гармати?
— І гармати.
— А шкатули з червоними?
— Про те не відаю.
Згодом прибули полковники — Джелалій, Богун, Пушкар, Гладкий. Один привів півтораста, другий двісті, лиш Пушкар мав з собою шістсот своїх полтавців. Гірко співатиметься про Берестечко:
— Більше війська немає? — поспитав я їх.
— Немає, пане гетьмане, — сказав Филон.
— Де ж воно?
— Всі в розпорошку пішли, — відповів Богун.
— А то погинули. Смерть прибрала наймужніших, — додав Пушкар.
А в мені вмерла молодість. Навіки. Разом з ними. І з Мотрею. Не бачив їхніх смертей, та від сього вони не були легшими. Що мене могло тепер порятувати? Гетьмана — нове військо і нові надії. А людину в мені?