Ясновельможному пастухи були не до смаку, а в мене з пастухів усе й зачалося.
Ідучи до Києва, завернув я за звичаєм у Переяслав на нічліг. Сонце вже сідало за гори тогобічні, тож я підганяв коня, щоб перескочити міст через Трубіж і бути в городі ще завидна. Два мої джури насилу встигали за мною, мабуть дивуючись, куди так квапиться пан сотник (бо вже я не був військовий писар, а лиш чигиринський сотник після ганебної торішньої ординації), а я й сам не зміг би сказати, яка незнана сила мене підганяє, хоч і відчував ту силу вельми.
Від соборної площі завернув я у вузьку тиху вуличку, що йшла поза переяславським базаром, та тут довелося осадити коня, бо вуличка загачена була чередою, що поверталася з пасовиська. Корови брели поволі, напасені, бокаті, вим’я в кожної набрякло від молока так, що аж розпирало задні ноги, золотий пил вставав за чередою, лягав на дерева, на густий спориш, на рожеві мальви, що визирали з — за тинів, тягнувся широкими пасмугами у відчинені ворота тих дворів, куди завертала то одна, то друга корова, відлучаючись від череди. Повільні пастухи з порожніми (бо весь припас з’їли за день) полотняними торбами за спиною йшли позад череди, прогрібаючи босими міцними ногами широкі борозни в золотому пилі, а їхні малі підпаски жваво пров’юнювалися між корів і закручували хвости то тій, то іншій, щоб знала, в який двір завертати, хоч корови знали й самі, мало не підстрибом кидаючись до своїх господинь, що ждали їх з дійницями в руках, готові визволити своїх маньок і лисок від солодкого тягаря молочного.
Так, поволі пересуваючись слідом за чередою, опинився я навпроти двору, де ворота теж стояли отвором, та тільки ніхто не відчиняв тих воріт, а просто не було їх зовсім, самі ворітниці, старі й похилені, як і будинок у глибині зарослого споришем двору. Не завертала в той двір жодна корова (та й підпасичі малі Не закручували в той бік коров’ячих хвостів), не було видко на споришеві жодних слідів, нічиї ноги не протоптували там стежечок, — покинутість, знищеність, запустіння. Та не покинутістю вразив мене той двір, бо хіба мало було нині на моїй землі покинутості й знищення? — не міг я відвести погляду від дивно недоречної, впрост трагічної постаті жіночої в отворі колишніх воріт, чужої для призахідного сонця і золотавого пилу над вулицею, веселого пастухівського гейкання і вдоволеного помукування корів, що завертали до своїх дворів; чужої для простого довколишнього світу, для його простого побуту й простої краси. Жінка ще зовсім молода, але знищена, як і все обійстя, як той будинок у глибині двору, як вбрання на ній. Стояла, тримаючи за руку дівчинку десяти або дванадцяти років, висока, може тридцятилітня, обличчя позначене суворою тонкою красою, незвично бліде, чорне волосся покрите кибалкою, колись ошатною, тепер майже знищеною, сукня теж колись була вишукана й дорога, шовкова, з фалбанками й мереживом, але тепер це вже була й не сукня, а лиш спогад про неї, нагадування про часи ліпші, може навіть буйні та безтурботні, від яких тільки й лишилися ці фалбанки на сукні та гордий вираз обличчя в жінки, що, забачивши чужих вершників на своїй вулиці, прибрала поставу ще незалежнішу, тільки якось сором’язливо намагалася сховати куди — небудь свої босі ноги — ввдовище болісне й неспокусливе. Ще не знаючи тої жінки, я вже знав її, вмить згадалася дивна розмова з служебником Киселевим, старим шляхтичем Здуневським, моя нехіть і моя байдужість до сказаного ним і до його незвичної просьби — тепер все це сплелося з цією жінкою, а ще з її дитям, яке було, власне, ще чужіше за матір і ще віддаленіше для мене. Стояло поряд з матір’ю, легесеньке, як пір’їна, так би й злетіло і полетіло, коли б мати не тримала його цупко за тоненьку смагляву ручку, сяяння невинності, духовна субстанція плоті, лякливе трепетне оголення ноженят і вузеньких стегенець під коротеньким благеньким платтячком,
Я спрямував коня свого просто до тих воріт, тяжко зіскочив на землю, схилив голову в поклоні.
— Пані Раїна Здуневська? Шана.
Чорні тонкі брови злетіли обурено й злякано. Хто, і як, і чому? Я почувався досить зле. Презентувався, кажучи щиро, нефортунно. Запилений, обважнілий, просякнутий потом кінським, тягар років і клопотів, та ще й погнобленість духу перед новою стрічею з вельможним мордерцем Потоцьким — стан не для зальотів до пань. А це ж була пані уродзона, попри всю її занедбаність, — і вона одразу дала мені відчути кров свою і походження.
— Що пан хотів?
Я промимрив щось про Марка Здуневського і про те, що вже мовби знаю її і що… Вона тим часом марно намагалася сховати від мене свої босі ноги. Здається, в цьому для неї зосередився тепер увесь світ з його невигодами й прокляттями. Босі ноги, босі ноги перед незнайомим, з усього видати, багатим козаком. Темний рум’янець сорому заливав пані Раїні лице, шию, руки, а може й не сорому, а гніву на мене, що так негадано вдерся в її убогість, в її немаєтність, але ж не погнобленість духу! Розгублено торкала тонкими пальцями шию. Задихалася. Та й зламатися остаточно не мала наміру! Видобулася з миттєвого занепаду, гордо скинула головою, прикрила очі повіками (а мале тим часом блискало на мене сірими очима з — під темних бровенят, і залізна моя пам’ять вхопила ті сірі очі під темними бровами, і вже не випустила їх, і повернула мені згодом на долю й недолю), холодно сказала:
— Не можу пана прийняти в своїм домі, бо, властиво, не знаю пана.
«В своїм домі» — від цього хотілося розреготатися. Стіни не знати коли білені, ґанок підгнив і скоро впаде, віконниці перекривлені, покрівля з прорідженим лишаюватим гонтом. Дім! Мабуть, давно вже змандрували звідти навіть миші, не маючи ніякої поживи, і пса на обійсті вже давно, видно, не було і нічого живого, — дивно, як і чим жила сама пані Раїна й оте легесеньке дівча, що так уміє зиркати своїми сірими очима на чужого й старого козака.
Я вклонився ще раз і сказав, що зупиняюся за звичаєм у Сомків, які доводяться мені найближчою ріднею, і що буду завжди радий допомогти пані Раїні, коли б вона виявила таку ласку до мене, простого козака, і сказала про свої потреби.
— Не знаюся з хлопством! — ще набундюченіше відмовила пані Раїна, вже й не знати кому посилаючи те «хлопство»: моїм сватам Сомкам чи й мені самому з недоречною моєю турботливістю.
Я показав рукою, джура підвів коня, я ще раз вклонився пані Раїні і вже був у сідлі. Ущедрився серцем, та, мабуть, не там, де слід.
За вечерею у Сомків дереяславські козаки, почувши про мою пригоду в пані Раїни, досхочу покепкували з мого лицарства.
— Та чи знає пан Хміль, чия вона вдова?
— Якогось бідного шляхтича, сказано мені.
— Бідного, та тільки якого? Лащиківця!
— З тих, що піц Кумейками гукали ми їм: «Лащику, втікай до хащику!»
— Тож цей Здуневський і пішов там до хащику, а сам пан коронний стражник Лащ далі собі розбишакує та збиткується над нами.
— Ну, та Лащ такий, що й над панством збиткується, той не дбає ні про кого, лиш про своє товсте черево.
— А цей Здуневський приблукав десь здалеку, обійстя оте придбав, бо колись було шляхетським, але ж голий був як сокіл, панське поріддя, безхатна шляхта, і пані його так само гола, а тепер ще й голодна, як овдовіла.
— Гола й голодна, а пиндючиться. Крейду з своею малою їдять, щоб у нужнику білим ходити, аби лиш на хлопство не схожими бути.
Я спитав:
— Як же вони живуть?
— А Бог же їх святий знає. Не вмирають, то й живуть.
Тоді я підвівся з — за столу й пішов до дверей.
— Та куди ж, пане Хмелю? Ще ж і чарка не допита!
Яка недопита, а яка й перелита. Мовчки вийшов я за двері, опинився в дворі. Ніч уже налягла на землю, завмирали голоси й гуки, чутно тільки зітхання притишені, та писк пташиний, та якісь шерехи й пошуми, ще пахло смачними димами, але вже ледь — ледь, вже й не запахи, а тільки згадка про них, та якою ж мала бути болісною для всіх безпритульних, голодних, покинутих, бо вгадувалися за тими димами смачні страви, вечеря за тихим столом коло хати в садочку або й у хаті, де долівка притрушена прив’ялою травою, де блимає під образами лампадка і темні лики святих мовби впливають між тих, хто вечеряє, завершуючи тяжкий день у сподіванні, що новий день буде легший.