Кривава та субота на Жовтих Водах стала мовби відомщенням за мій Суботів, хоч про те я не думав тоді. В один день і в одну ніч народився народ і його муж державний, а державний муж не повинен перейматися надмірно власними думками — за нього думає саме життя.
У неділю вранці ми вже знали, що перемогли. Від грози лишилися хіба що рівчаки, попроорювані дощовими потоками, та полеглі трави, а небо сміялося сонцем і бездонною блакиттю, радість лилася на козаків з високості, козаки гримали з самопалів, співали пісень, у кобзи грали, колесом качалися і всячини виказували,
У шляхетському таборі все мовби вимерло. Не видно навіть пса, об якого Шемберк ночами грів свої подагричні ноги. Тоді тонко заграла суремка і на шанець передній вийшло троє жовнірів з шапками, піднятими високо на списах, — знак для переговорів. Я звелів пропустити жовнірів і провести їх до мого намету, а сам зібрав старшину та полковників. Жовніри прийшли, з гідністю вклонилися мені й старшинам і сказали, що просять вислухати їх в ім’я їхніх регіментарів. Усі троє були воїни, видати, досвідчені, рубані—перерубані, не мали ні позаду, ні попереду нічого, окрім битв та суперечок, ждала їх тільки смерть почесна, до таких людей слід ставитися з шанобою, тож я, не бажаючи завдати їм образи, сказав:
— Цінуємо ваше благородство, доблесні воїни, однак перемови можемо вести або ж з самими регіментарями, або з вельможним панством, яким, знаю, напхано увесь ващ табір. А, щоб панство занадто не лякалося, то й ми пошлемо навзамін двох своїх славних старшин, — так і спробуємо дійти до згоди, а не лити далі безвинну кров. Тепер, коли ви тут, то бачите, що легко могли б розчавити вас без сліду, не давши виприснути жодній живій душі, але не хочемо того робити, ба ми не зарізяки, а лицарі і вміємо трактувати належно свого ворога. Ви досвідчені воїни, тож бачили, що обоз мій уже переправився на цей бік і поставлений довкола вашого табору — тепер звідти й муха не вилетить. А ще ж орда в мене під рукою, хоч я й не пускав її в діло, не маючи на те потреби.
Жовніри вклонилися і пішли до свого табору. Потоцький і слухати не хотів про переговори, він і тих жовнірів присилав не просити, а вимагати дати йому вільну дорогу до відступу, та досвідчений Шемберк добре бачив, що тут уже про гонори треба забути, і сам узявся за переговори. Знов прислав незнатного ротмістра з двома гусарами, але я не став їх і приймати, відправивши до Кривоноса, начальника усіх розвідників і вістунів. Кривоніс вразив посланців кармазинами, багатим наметом, велетенськими килимами, коштовною знадобою, меткими пахрлками, що бігали, як шалені, знай погукуючи: «Як звелено, пане старший!» Для невтаємничених і не знати було, де тут справжній гетьман — чи отой Хмельницький, в убогім наметі й простій одежі, чи цей роззолочений прямоплечий Кривоніс з вогнистими очима.