Я проголосив дводенний спочинок, щоб навести лад у всьому, а тоді, випереджаючи розбитків молодого Потоцького і Шемберка, іти в Україну, знайти коронних гетьманів з кварцяним військом і довершити розгром шляхти.
Демко вже, мабуть, добрався до Чигирина, і я думав про Чигирин і про Мотрону, думав про свій народ, не міг спати цілу ніч од дум піднесених і тривожних, ріс душею, а тоді зненацька наповзало на мене щось темне й понуре, відбирало всі сили, сам не знав, де я і що зі мною, живий чи неживий, гетьман звитяжний чи марний розбиток, і розпука вставала така страшна, що заступала весь світ, і я щезав для самого себе, летів кудись у безвісті, а на землі тим часом творилося хтозна й що.
Зранку лютився безпричинно, Іванець Брюховецький помітив мій настрій і завбачливо відсував од мене всіх, хто хотів з’явитися перед очі, але Самійла відсунути не зміг, той прийшов десь по обіді, незвично похнюплений, сів навпроти мене, схилив голову, руки йому висіли, мов мертві.
— Що се з тобою, пане Самійло? — поспитав я не вельми доброзичливо. — Листів мені не приніс, а приніс свій лихий настрій? Може, гадаєш, що гетьман — це така собі шкатула, щоб збирати ваші смутки?
— Не мій то смуток, гетьмане, а радше твій.
— Чом же?
— А тому, що Тугай — бей погнався за Потоцьким.
— Завсігди воно так: один женеться, другий утікає.
— Якби ж, то. Та ти ж сам, ще як прийшли сюди й стали Таборами, звелів перекопати Княжі Байраки, щоб шляхта не змогла відступити.
— Не знадобився мені той перекоп, а могло бути всяко.
— Копали ж там нечаївці, пане гетьмане.
— То й що?
— А те, що тепер нечаївці теж погнали слідом за шляхтою, щоб урвати і собі здобичі. Коли нападуть на беззбройних, та ще й відпущених по твоєму слову гетьманському, ганьба впаде й на твою голову, пане Богдане. А ти мав би конче починати з дій справедливих.
Тепер уже я збагнув, що то лихі передчуття мучили мене всю ніч і цей день. Ладен був рвати на собі волосся, когось бити, гнати гінців, усі кінні полки навздогін за тим свавільним Нечаєм, завернути, покарати, провчити! Але дратував мене занудливими своїми доріканнями Самійло, і я стримав свій гнів на ослушників, загнав його в найпохмуріші нетрі своєї душі, зчепився з писарем у словеснім поєдинку..
— Кажеш: справедливість? А що таке справедливість? Учора шляхта ходила в адамашках і пила з срібних кубків, сьогодні в цих адамашках ходять козаки і п’ють із срібних кубків, одібраних у панів. Ось тобі й справедливість.
— Для козаків — Так. А для шляхти?
— Шляхта не повинна жити. Це ганьба людського роду.
— Але людський рід невпинно породжує і панів, і хамів. Розділяються і розокремлюються — і нема ради.
— Ото й рада — побиття панів. Зместц з лиця землі все зайве.
— А що зайве, гетьмане?
— Те, що п’є людську кров.
— Ти теж розливаєш людську кров. Іноді несправедливо. І коли проллється вона в Княжих Байраках…
— Далися ж тобі ці Княжі Байраки!
Я покликав Іванця.
— Де Нечай?
Осавул крутив вирлами, надував червоні щоки і мовчав.
— Ну?
Іванець мовчав. Я підбіг до нього, вхопив за груди, труснув, аж йому голова мало, не відірвалася, але в’язи мав міцні — утрималася.
— Знаєш, а мовчиш! Чому не сказав?
— Пане гетьмане, не хотів тривожити..
— Тривожити? Ось я тебе потривожу! Бери сотню, гони навздогін і заверни тих гольтіпак! Одна нога там, друга — тут! Не завернеш — горлом своїм приплатиш!
Самійло підвівся, сказав спокійно:
— Дозволь, гетьмане, я теж поїду і візьму отця Федора.
Не генерального писаря це діло!
— Ганьба не розбиратиме. Впаде на всі наші голови.
— Хочеш, то їдь. До всіх дияволів! На погибель.
В мені прорвалося все лйхе, темне й несвідоме. Знав, що Самійло, може, єдиний, хто зичить мені тільки добра, хто дасть руку свою відрубати за мене, а не міг стриматися, і прокляття, які мав би кинути в обличчя всьому зненавидженому, як же несправедливо діставалися тепер моєму найближчому товаришеві. Мав я згодом шкодувати тяжко до кінця життя за ту хвилину своєї слабкості, та було то каяття запізніле, як і всі людські каяття.