— Падлюку того маєш?
— Встиг звіятися, гетьмане.
— Що ж це ти так вошколупився?
— Та він ще з ясновельможними. Як коронні з — під Чигирина чкурнули, то він із своїми драбами за ними — тільки смуга лягла. І замок напризволяще, і все тут. Пань зоставив, мабуть побоявся брати. А може, й од них утікав.
— Вони — де?
— Як звелено було. В твоїм домі, пане гетьмане. Хоч пані Раїна радше б зайняла палацик самого Конецпольського. Амбітна кобіта.
— Шляхетський палаців ніде не станемо займати. Хай стоять пусткою. Як прокляті.
— Ото й гаразд. Бо вже мені тут Сабиленко Захарко в печінки в’ївся: палац для пана гетьмана та палац для пана гетьмана! Чи то його пані Раїна намовила, чи він сам.
— Це який Сабиленко? Рендар?
— Та він. Каже: я тут довірений чоловік пана гетьмана. Ще про якісь сто золотих торочить. Нібито він узимку спорядив вас на Січ. Я вже й не чіпав його. А Це прилип з палациком. Обставу хоче туди якусь дорогу, коберці. Чорти його маму знають! Я, каже, найближчий друг пана Хмельницького!
— Перекажи йому, коли він такий друг, то хай мені відбудує те, що зруйнували пани не без його зрадливої помочі. Так і скажи: пан гетьман велить тобі, Сабиленку, реституцію повну Суботова. Та й не реституцію, а щоб геть новий став Суботів. Згодом скажу, який саме. Випишеш йому глейт, щоб не чіпали його хлопці й щоб всюди було сприяння… Ще одне: як будуть мені вісті про генерального писаря, хоч і з постелі піднімай, а неси одразу. Згубився пан Самійло мій.
— О лихо! Як же?
— Різанину зчинила орда в Княжих Байраках. Нечаївці й собі доскочили там шляхту. Ну, пан Самійло хотів запобігти. Шкода говорити!
А сам знову вдивлявся в лиця, хоч уже й заспокоївся, почувши, що Мотронка тут, врятована, визволена, влаштована, та душа не могла вдовольнитися, домагалася більшого, а Такого ж простого: побачити ту, що до неї йшов уже ніби півжиття свого! Я прискочив з — під Жовтих Вод легкий од перемоги, летючий тілом і духом, був мов степовий вихор золотий, підхоплював, захоплював, закручував у свої обійми всіх, то чом же мав би не закрутити її? Та тут і вспокоював себе, вмовляючи, що все гаразд, що так і треба, що все відбувається ніби за якимись вищими встановленнями. Була б вона тут серед усіх — стала б як усі. А цього б я не зніс. Не витримала б душа. Або ще інакше: коли б з’явилася тут, то затьмарила б усе, нікого б не помітив, не порадів, не повітав, а я ж гетьман усього народу вкраїнського і не можу віднині нехтувати його увагою, та й неувагою теж. Чи ж міг допустити, щоб Мотрона в цю хвилю повітання заступила мені весь люд, чмов Діва Пречиста? Для мене Пречиста, та не для інших, і ні для кого, опріч мене.
Тяжко мені, було тоді. А щойно ж раділо серце, втішалося дітьми, рідним Чигирином, велелюддям і захватом повсюдним. Священики в золотих ризах виспівували «Многая літа» гетьману — захиснику грецької віри. Отаман чигиринський Капуста Лаврін виступав на повітання з найстатечнішими козаками. Матері показували дітям: «Онде пан гетьман Хмельницький!» Дзвонили дзвони, сміялося травневе сонце, вся земля сміялася, і в мені теж поперемінно то сміялося, то знов плакало серце, та того ніхто не те що не бачив, а й уявити б ніколи не зміг. Катря їхала біля мого правого стремена — струнка, гострогруда, темноока, як покійна мати (а може, як я?), вже дівка, вже на виданні, шукай тепер зятя, гетьмане! Малий Юрко, вмостившись поперед мене, допитувався:
— А що ти мені привіз? Шаблю привіз?
— Привіз, Юрасику, привіз, аж од самого хана кримського, вся в золоті, як виростеш, то вже буде твоя тоді.
— Не хочу в золоті — хочу козацьку! І не як виросту, а тепер!
— Тепер я тобі привезу з Києва вчителя гарного, вчитимеш латину і грецьку, все знатимеш, як наш Тиміш, і Катря, і як Мотронка. Ти вже бачив Мотронку?
— Бачив. Вона все бігає, та у вікна визирає, та стогне, а пані Раїна за нею ходить та все говорить і говорить.
— Що ж вона говорить?
— Чи я знаю? Все говорить, говорить, та така пишна стала, як гуска в Потерацьких.
— Не слід так про пані Раїну, Юрасику.
— Так вона ж як гуска!
А тим часом назустріч мені йшли та йшли, вигуки зносилися до неба, дзвони видзвонювали безугавно, гук радісний і ясний:
— Слава гетьману!
— Ясновельможний батьку, вклоняємося тобі!
— Дякуємо за перемогу!
— Слава визволителю!
— Порятував народ увесь!
Кобзарі йшли навприсядки, видзвонювали в струни, виспівували молодо й завзято: