— Бог мені не простить, як не вбережу тебе, сину, — правив своє отець Федір.
Якби ж чоловік знав, од чого має оберігатися і як?
Я визначив полки і полковників і розіслав їх на воєнний чин. Вже не досить мені було тепер знаних, у великому вирі війни підіймалися нові постаті могутні, до імен своїх давніх побратимів мав я долучати нові імена, розписав на полки всю Україну, як би сказати: де байрак, там і козак, що село, то й сотник. Так і сталося, що земля наша, може, вперше в своїй історії мала уряди свої власні з надією на волю і правду, дотримувати ж тих надій мали мої полковники обіруч Дніпра аж до волохів на один бік, та до Литви, Білої Русі і Російської держави — на другий: чигиринський — Вешняк, черкаський — Кричевський, корсунський — Топига, канівський — Бурляй, білоцерківський — Гиря, переяславський — Джелалій, прилуцький — Шумейко, миргородський — Гладкий, борзненський — Голота, київський — Богун, полтавський — Пушкар, уманський — Ганжа, кальницький — Гоголь, брацлавський — Нечай, Кривоніс став мовби моїм найпершим наказним гетьманом над підручним помічним військом, що його кинути можна б чи проти збройної ватаги шляхетської, яка зродиться десь неждано, чи й проти орди, коли стане розбишакувати, чи й проти якогось з мок полковників, яким я так щедро й без вагань віддав усю Україну.
А сам уже думав: що то за влада настане тепер — гетьманська чи полковницька? Поки під рукою всі, то слухають, як бджоли матку, а розлетяться — шукай вітра в полі! Україна велика, гетьман далеко, світ широкий воля! Кожен сам собі пан, сам собі свиня, такі дива стане витворяти, що й світ здригнеться, а спробуй спинити — одкаже, що я йому не присяглий гетьман, так само й він може на моїм місці стати, то чом же має слухатися?
Панство ж бачило тільки мене, стояв йому більмом у оці, на мене зливало всю злість, безсиле дістати рукою збройною, пробувало пускати здаля отруйні стріли пліток і поголосів. Мовляв, Хмельницький наставив гетьманом козака Богдана Топигу (бо теж Богдан!), а сам зветься князем Русі і звелів готувати собі пишну зустріч у Києві, який робить своєю столицею.
Маршалок конвокаційного сейму Богуслав Лещинський в своїй промові до королевичів Яна Казимира і Кароля Фердінанда скаржився, що, мовляв, той непоказний козачок Хмельницький, остання наволоч у Речі Посполитій, монархію руську задумав закладати і вже приміряє до своєї голови якусь там саморобну корону.
Поголос і плітка страшні тим, що ні перед ким виправдатися, незмога спростувати. Вони безіменні й безтілесні, як видива, але ще жахливіші, бо видива мучать одного або кількох, а поголос розлітається між усіма, брудна плітка вповзає в усі вуха і оглушує їх, мов золотушний струп.
З ким воювати; кого зборювати, кому заткнути пельку його ж зміїними словами? Я замахувався мечем — і меч натрапляв на порожнечу, я хотів загриміти словом — і воно падало мені до ніг непочуте, я ладен був рвати на собі волосся, бити ногами в землю, та зазнав би болю тільки сам і удари відлунювалися б тільки в моїм тілі.
Я не міг нагримати навіть на Виговського, який тихо переповідав мені всі чутки, бо робив це пан Іван так шанобливо і так карався щоразу, що вже й не він мене жалів, а я його. Шкода говорити много!
А тут ще приперся мій незграбний Тимко і почав таке, хоч до гармати його приковуй за зневагу! Напивався в наметі хитрого молодого мурзи, зоставленого біля мене ханом, щоб сповіщати про все Тугай — бея, який кочував з своїми ногайцями на Синій Воді, просиджував у того мурзи дні й ночі, а тоді з’являвся до мене і нудив світом, вдавав хитрого та мудрого, на щось натякав, чогось ждав од мене. Тоді не витерпів, всунувся в намет, коли ми з Виговським укладали якесь важливе послання, і, не шануючи наших зусиль, бовкнув:
— Чи то правда, батьку, ніби ти Мотьку нашу гетьманшею намірився зробити?
Виговський швидко склав наші писання і хотів звіятися, але я показав йому, щоб лишився, до Тимка ж мовив суворо:
— Не «батьку», а «гетьмане» казав би ти, і не Мотька вона тобі, а Матрегна, а тепер справді гетьманша, отож і мати!
— Та яка з неї гетьманша! — п’яно засміявся Тимко. — Тоді ще виходить, ніби пані Раїна — гетьманська мати? Курям на сміх!