Дат с Черкас, іюня 8–го, 1648–го.
Вашому царскому величеству найнизши слуги Богдан Хмельницкий, гетман з Войском его королевской милости Запорозким».
Чого більше було в житті народу мого — мук чи геройства? А в моїм власнім? І все ж годилося прийти на світ і жити в ньому страждаючи, щоб наблизилася до тебе рука долі і ти склав такий Лист. Лист у вічність! До всіх нащадків — малих і великих, темних і просвіщенних, народжених і ненароджених. Буде ще нам тяжко і многотрудно. Труднощів не існує лиш для тих, хто не здатен розмірковувати. Я ж узяв на себе сю ношу і тепер мав її втримати. Страшний тягар розважності, надто коли дивляться на тебе віки цілі і рука всесвіту то віддаляється на мить, щоб не зчинити бурі понищення всезагального, то знов загрозливо наближається до тебе, нависає над тобою, мов кара Божа. О, якби ж то вона тільки віддалялася!
Я відав, що розважливістю простою не вдію нічого, а тільки вичином неймовірним; великий дух опанував козацтво і весь народ український, не дав змізерніти до останку, і я покликаний був вищою волею перелити той дух у дію і мисль, яка б не тільки дорівнювалася йому, а й перевищила. Так народився тої червневої ночі в Черкасах Лист нашої історії.
Хто не спав тої ночі? Ох, коли б знаття! Щоб записати імена всіх, хто був з гетьманом своїм, отож із самим собою! Та навіть на вершинах влади маєш обмеження неминуче, і обмеження це — в знанні.
Знав я лиш, що Виговський не спав тої ночі, однак він не мав іншої спонуки, окрім прислужництва, сидів напохваті, готовий до писання, до переписування, все б оддав своєму гетьманові, я розчулився від тої вірності і вже хотів номінувати його генеральним писарем, та відклав до Чигирина. Тут похід, все непевне й нетривке, а там зупинка, сталість, спокій і надія. Ще не думалося, що Чигирин вже й столиця, але йшло на те, хоч що б там казано!
Тим часом звелів я покликати того меткого Климова, який біг од воєвод до хитрого Киселя.
Чоловічок був марний, рудий і задавакуватий, аж жаль стало з ним відсилати такого Листа.
— А ми як? — викрикував після трьох чарок міцної козацької горілки. — Ми туди — шусть, а туди — хрусть, а тоді навпрошки та навкружки — і вже там нас нема, де були, а де, не було, то будемо. Самі низенькі, а руки довгі.
— Вкоротили тобі руки, не дотягнувся до Киселя, бо й той короткорукий, — незлобиво зауважив я.
— На полковника напоровся! — радісно повідомив Климов. — Сам козацький полковник Олешка Тяплушкін ловив мене і вів од Києва до Білої Церкви, а тоді й до Мошен та сюди.
— Немає в мене такого полковника, та для тебе й сотника задосить, — сказав я. — Що було, те забудь. Ніс ти пусте писання до пустого чоловіка, тепер матимеш лист до самого царя. Не я тебе вибирав — вибрала доля. Пошлю сотню козаків, доведуть тебе до путивльського рубежу, дам тобі лист проїзний, і скрізь матимеш корм і підводи без зволікань. Від мене отримаєш дарунки гетьманські, як посол. І хай помагає тобі Бог.
Климов мовчки перехрестився, дивився на мене налякано.
Благословенний переляк.
25
Я вернувся до свого табору під Білу Церкву, не пробувши в Чигирині й десяти днів.
Я не пробув у Чигирині й десяти днів, хоч видавалося ще недавно, що все життя йду туди, а тепер маю прийти й задомовитися чи й не навіки.