— Ну, Леон. Звелів, щоб ніхто його не чіпав. А що я можу більше?
— У твоїй руці влада, а влада — це сила. Силу ж треба спрямовувати на добро й милосердя. Александра Македонського прозвано Великим не за те, що звоював багато народів, а за те, що виступив оборонцем найнещаснішого, гнаного всіма, — жидівського. Ти ж пішов проти нього.
— Не я — козаки. Озлились за здирства.
— Чиї ж і для кого? Бачив оті їхні лахи і бебехи? Будь справедливим. Пророк Самуїл покровительствував Саулові, поки той був справедливий. А тоді милість свою переніс на Давида.
— Вже й від мене милість одвертається? А я ще й не побачив її.
Він відповів мені, як казано ще в отців—єзуїтів:
— Qui vivra verra — хто переживе — побачить.
Я мовчав. Тяжке мовчання гетьманське. Що я міг відповісти всезнаючому духові Самійла з Орка? Вже під Жовтими Водами пересвідчився в безсиллі гетьманськім. Дав недобитим шляхтичам слово гонору: що відступлять безперешкодно, а тоді заплющив очі на те, як Тугай — бей по — вовчому напав на переможених і безоружних. Тоді вперше відчув, які тяжкі стали в мене повіки. Такі тяжкі, що часом несила їх підняти. Гетьманські повіки. Важкоокий гетьман. Повіки влади. Чи ж я винен? Ще не раз і не двічі падатимуть повіки мені на очі, і щоразу буду безрадний. Чи ж я винен?
Та все ж спробував заперечити Самійлові.
— Чи знайдеш на світі народ, розум якого не потьмарювався б жорстокостями? Хіба ж не перекупили колись жиди у черського царя дев’яносто тисяч полонених християн тільки для того, щоб усіх їх замучити — розіп’ята на хрестах, зварити в олії, побити камінням? Відомщували свою озлість проти християнських імператорів царгородських за переслідування й упослідження, але ж мстилися на невинних і мстилися смертю, хоч їх самих не вбивано, а лиш утиснувано.
— Тому не може бути виправдання також, — згодився Самійло. — Тож ми говоримо про Україну. Чи лили тут кров жиди? Чи вбивали? Чи стають зі зброєю в руках проти козацтва? Скажеш: орендами замучили, церкви на замку тримали, дідами й батьками лід орали. Чи ж усі таке чинили? І чи самі, чи під шляхетською рукою? А скільки бідноти жидівської і яка ж нужденна? Чи й вони в усьому спровинені? Ще скажеш про лихварство та про гроші. Мовляв, з Єрусалима вигнано жидів таких бідних, що продавано їх по тридцять за один динарій, а тепер прибрали до рук мало не все золото світу. Тільки вічна загроза могла породити цей сприт їхній до грошей та до золота. Бо ж гнано їх з землі в землю, відбирано все майно, щойно вони його надбавали. Не було законів, які б їх захищали, а тільки проти них. Що мали діяти? Стали дбати про те, що можна заховати від стороннього ока і від найжорстокішого закону. Про гроші для прожиття і про душу для збереження людської гідності. Гідність же свою найвищу бачили в спогадах, в історії. Коли славетний рабин Хасдаї, лікар і міністр омейядського халіфа в Іспанії Абдур — Рахмані, довідався, що хазарські хани прийняли іудейську віру, то писав у листі до хана Іосифа: «Де нам взяти сил, щоб далі жити? Як ми можемо забути про зруйнування нашого славного храму, про залишки, врятовані від меча, які зазнають випробувань од вогню і води, так що лишились ми з многих немногі?» Це писано за часів ще до нашого Олега. Чуєш, гетьмане, цей зойк і цей біль? Тисяча літ вже минула, як поруйновано їхній храм Соломона, а вони пам’ятають, і згадують, і плачуть. Який сильний дух у цього народу! Яка пам’ять! А що пам’ятаємо ми? Чи пам’ятаємо ми мудреців своїх, подвижників, святих, і далі батька й діда пам’ять і не сягає. Правнуки погані. Де наші святині? У Києві свята Софія бур’яном поросла, кози скачуть по покрівлі, а ніхто й не погляне. Поки Петро Могила не відбудував святині, не прийшов туди ні пан, ні гетьман, не кинув і оком, не те що думкою. Чом же не вчимося в цього народу, та ще й мордуємо його дико? Навіть Христос усміхнувся з хреста оком розп’ятим коло нього, хоч були вони розбійники і жиди. Чом же ми такі немилосердні?
Ось тут я нарешті міг урвати його звинувачення.
— Кажеш, Христос усміхнувся розп’ятим. Та ж були коло нього. Двоє. Бачив їх. Милосердя, як і кара, не падає на всіх одразу, а тільки зосібна. Покажи мені, кому маю виказати милосердя, — і я виявлю гетьманську волю і владу.
— Показати?
— Покажи!
— Поїдь до Нестервара, поглянь, що там діється.
— Що ж?
— Поїдь і поглянь. Побачиш свого сотника Забудського.
— Чи не Семка?
— Семена.
— Де він взявся у моїм війську? І вже й сотник? Що ж там накоїв? І як ти знаєш?
— Знаю і бачу все, я ж бо не чоловік, а дух. Квапся, гетьмане, поки ще не пізно. І Кривоніс…