— Затямив же ти мій заповіт, — урвав я його мову.
— Чому б мав не затямити? Викрикував тебе гетьманам, то знав, кого викрикувати.
— Хіба то ти викрикував? Бачив тебе під тином в Чигирині коло шинку, а на Січі не бачив.
— Гай — гай, пане гетьмане! Чи забув, як я кричав?
— Не розчув твого голосу. А тепер хочу почути. Говори далі.
— А що говорити? Зідрали ми луп з жидів, а самих звелів я загнати в калиновий гай. Є тут неподалік. Верби довкола, а посередині калина, рай, та й годі. Загнав їх туди, може тисячу, а може й три, хто ж там лічитиме. Тоді послав я хлопців, кажу, вбийте хоругву нашу християнську там у землю і крикніть: «Хто хоче прийняти нашу віру християнську, той зостанеться живий. Хай прийде і сяде під цю хоругву». І тричі кричали мої хлопці, а нехрещені й слухати не хотіли. Вже мій козак, що сам з них, Іван Лейба сказав, що там аж три гаони їхні, себто якісь їхні мудреці жидівські, Лазгар, Соломон і Хаїм та ще ректор тульчинський Арон, і всі вони вмовляли своїх триматися своєї віри. То я звелів забрати вчених тих та всіх рабинів та закувати в залізо, щоб мати за них викуп, а молойців своїх послав покінчити з усіма невірами, Черкни його ножем освяченим по шиї — та й уже! Аж біжать мої хлопці назад перестрашені та ще здалеку гукають: «Пане сотнику! Пане сотнику!» — «А що, — кажу, — не знайдете в калині кого різати? Може, який притаївся мертвим, то ви його ножем під боки, щоб не лукавив! Отак, діти мої!» А вони: «Пане сотнику, співають же ж! Співають і плачуть, чоловіки й жінки, старі й маленькі дітки! Що б то воно значило? Гріх же, пане сотнику! Люди ж! Співають. Співають і плачуть». Ну, тут уже моя душа й з кунтуша вискочила: «Чи ви козаки? — крикнув я їм. — Кінчати! Кому звелено?» Потав я їх назад, а сам одвернувся, щоб і не бачити, й не чути. А вже тоді з полковником Максимом і шляхту в замку доскочили.
Я дивився на цього опецькуватого, облитого потом під чужими кармазинами чоловіка і гірко думав: чом не здох він, п’яний, отам під тином в Чигирині? Чом?
— Чи ж думав ти про справедливість, Семку? — поспитав я його.
— Справедливість? Пане гетьмане, та ж вона приходить лише на поминки!
— А про милосердя? — питав я далі,
— Гей, пане гетьмане, — зареготав Семко. — Милосердя хай скапує з уст попівських, як сік з берези, а нам те й знати, що помсту та кару!
— А смерті безневинні, катування й кров хай падає на голову гетьманові? — тихо поспитав я. Не ждав відповіді від Забудського. Ні милосердя, ні добросердя. Сам пустив отаких по всій землі, тепер мав нести і їхні провини. Махнув своїм осавулам, щоб узяли Семка, і звелів: «Одпровадити до мого табору й прикувати за шию до гармати».
Семко запручався крутоплечо, але мої хлопці вміли брати міцно, тоді він сичливим своїм, аж занадто тихо — погрозливим голосом прошелестів: «Гей, пане гетьмане, тримай свою булаву, а то загубиш! Ой тримай!»
Я одвернув плечі од нього, бо ж не він вручав мені булаву, не він і відбиратиме. Семка потягнули пріч, а козацтво його похмуро посунуло на мене, грізно й ворожо посунуло, і вже тут важила не приязнь та любов до сотника, а думка про власне збереження, бо коли отак перед очима у всіх беруть самого сотника, одчайдуха Забудського, то можуть узяти будь — кого з них, — і рідна мати не знайде. — Поперед усіх вискочив кобзар, дзвякаючи голою шаблею об струни, та я не дав йому розтулити рота, ступнув важко назустріч, висмикнув йому кобзу з рук, зірвав шаблю зі струн, махнувши через плече, ввігнав її в одвірок, аж бринькнула, крикнув осудливо:
— Негоже, кобзарю, святу шаблю до струн чистих чіпляти! Шабля — кров лити, а струни — оплакувати ту кров!
Та й заграв — заспівав козацтву:
А з цими словами попросив свого духівника: «Отче Федоре, врозуміть заблудших сих».
Отцю Федору підвели коня його з саквами, і священик став діставати з саков книги, старі, товсті, мудрі, і найбільші крикуни втишилися, ждучи, що ж то воно буде далі. Отець Федір тим часом діставав одну й другу книгу, розгортав, закривав, дістав ще й третю, на нього дивилися з пошаною й острахом, ждали од нього слів високих і загадкових, та він мовчав, лиш кидав з — під густих брів короткі погляди, і те мовчання було страшніше за слова.