Хоч який був я обачливий і обережний, та все ж втрачав то одного, то другого із золотих своїх лицарів, а до мене проштовхувалися, обступали мене ті, що не були вбиті, не знали недуг і втоми в прислужництві, завжди стриміли перед очима, готові на все добре й лихе, і я не мав вибору, наставляв їх полковниками і генеральними старшинами, — так і виходило, що досить чоловікові мати здоров’я, а не розум, щоб командувати людьми, вести їх на смерть. Згодом я переконався, що зло так само непереможне, як істина, та що міг удіяти? Життя — це втрати невідшкодовані, битви — це втрати ще більші, тож і був я уперто обережний там, де мала литися кров і де (я знав це напевне) найперше понесу втрати сам, і щоразу частка моєї душі відмиратиме з кожним полеглим.
Отак, присунувшись під Старокостянтинів, я вибрав собі для стояння місцевість за болотистою Ікавою під пилявцівським замчиськом, нікчемним і занедбаним (пани зневажливо звали його «курником»), і став ждати терпляче, хто ж перший прийде до мене: комісари пана Киселя чи військо, яке регіментарі з Вишневецьким скупчували під Чолганським Каменем? Війська того налічувалося вже понад 30 тисяч, та ще втроє більше було обозової служби з мушкетами. Сто тисяч возів з припасами сунули до Пилявців. Які дороги треба для них? І що то за військо, обтяжене таким майном? Не тільки значніші пани, але й звичайна шляхта поставились на сей похід, палаючи бажанням стлумити ребелію і потоптати козака. Вибралися панята не так із залізом, як із сріблом і золотом, виступали з незвичною розкішшю, їхали в позолочених ридванах, везли дорогі шати, коштовний посуд з усієї корони, клейноди, дорогі вина, обтяжені Церерою і Бахусом. Сім воєвод, п’ять каштелянів, шістнадцять старост — і всі хотіли командувати, що не панек, то хотів бути гетьманек. Хвалилися, що військо таке — хоч і Стамбул брати. Не Мали ніколи такої сили зібраної ні Жолкевський, ні Ходкевич, ні Конецпольський, ні самі королі.
Про моє ж військо пани й не відали достоту. Зневажали не знаючи, пиха засліплювала їх, а там ще Семко Забудський, якого я за нестерварівську різанину звелів прикувати до гармати, перегриз якось ланцюга і з нашийником, мов пес, прибіг у шляхетський табір і підняв дух панству; мовляв, у Хмельницького військо хоч і велике, може й до ста тисяч, та геть заморене, голодне, все в незгодах, дві третини без стрільби, з самими киями, хлопство прийшло на війну просто від плуга, тепер утікає, окопу немає ніякого в таборі, обережності теж, бо ціле військо щодня п’яні, Семко сам прибіг п’яний, пани й повірили.
Сунули на нас, вже вважаючи мертвими. Я терпляче ждав. Хочуть, то хай прийдуть і спробують вдарити. Не ми йдемо — на нас ідуть. То чия ж вина і хто гріх бере на душу?
Перед цим я знов і знов писав листи мало не всьому світові, пересилався з ордою і Портою. Мені ще не вірили, до мене придивлялися й приглядалися, хоч після Жовтих Вод і Корсуня вже й помітили, великі володарі не квапилися прийняти до свого грона простого козака, тож якою радістю став для мене лист із Стамбула від давнього мого знайомця Бекташ — аги, який справді не загубився за ці літа, а проник в заплутані нетрі султанського двору, став вихователем спадкоємця султанського, а тепер уже був «названим батьком султана», 60 щойно на трон сів його вихованець, семилітній Мехмед, син Турхан — валіде, яка походить з козацької землі, тому він, Бекташ — ага, охоче приймає в свої названі сини і гетьмана українських козаків Хмельницького, доблесть якого йому давно відома. Молодий султан уже звелів ханові Іслам — Гірею вдарити всією силою на королівство, щоб помогти козакам, а він сам, хоч семилітній ще тільки, хоче йти з ними в той сяйливий похід.
Згодом казатимуть, ніби переворот у Стамбулі вчинив Хмельницький, убивши султана Ібрагіма і посадовивши на трон сина українки. Може, й хотів би я мати такі довгі руки, та шкода говорити. Але гріх було й знехтувати таким дарунком долі, тож велів я панові генеральному писарю просто з табору нашого готувати поважне посольство до Стамбула і не пошкодував одправити з війська одного з своїх найліпших полковників Филона Джелалія, бо ж він був колись зі мною разом у неволі й теж трохи знав Бекташ — агу.
Уклав я листа до султана, нічого й не обіцяючи, але з належною пошаною:
«Найясніший милостивий цісарю турецький, пане наш великомилостивий! На довгі й безкінечні літа доброго здоров’я і щасливого над усіма панування вашій цісарській милості зичимо, поклін і служби наші!