З листа Бекгаш — аги бачимо, що ваша цісарська милість, пан наш милостивий, на нас, слуг твоїх, ласкав бути рачиш. Велцесми нині з того тішилися всім Військом нашим Запорозьким і велце просимо вашої цісарської вельможності, аби на нас, слуг своїх, був ласкав. Бо ж ми за всяке братерство і приязнь з ханом готові всігда до услуг вашої цісарської вельможності і проти кождого неприятеля стояти.
Також козакам заказали, щоб у панства вашої цісарської милості не вторгалися. І завсігди будем пильнувати того, аби ні один неприятель не прийшов і зла в панствах ваших не чинив. Так нам в згоді за се стояти з татарами, один за один разом доходити, дай Боже так навіки бути в цриязні, недобра хотіти кожному неприятелю, а за ласки вашої цісарської милості віддячувати».
Ламатимуть ще голову над моїми посланнями до султана, та ніхто до ладу їх так і не витлумачить, бо велику гру спроможні збагнути тільки великі уми й державні мужі, які керуються не щоденними клопотами, а вищими потребами. А чи відомо вам, до слова, що «цісар» по — латині означає «чуприна»? А що писав до малолітнього хлопця, то робив те, бо не мав вибору. Однаково ж усі послання читає не сам султан, а його лукаві двораки, опріч того, у такому великому царстві вже й не важить, який султан — старий чи малий, мудрий чи дурний, — таке царство, як я вже колись казав, нагадує великого важкого воза, попхнутого щосили з довгої гори, і вже той віз котиться сам собою, чи є на нім фурман, чи й немає, чи є коні в запрягу, чи теж немає, віз котиться без упину, трощить і ламає все на своїй путі, і немає сили, яка б його зупинила, хіба що якась каменюка попаде під колесо і виверне розвору та попровадить того воза трохи вбік, та й знову мчить він ще несамовитіше.
Скільки тих возів, як поглянути довкруж, котилося вже на сім світі, і всі мовби на мою землю, відкриту всім вітрам і лихам, а вже й тут ось панство попровадило на мене одразу своїх сто тисяч возів, карет та ридванів, так ніби мірилися підгорнути козацтво все під колеса, потоптати кіньми, вимостити собі козацьким трупом дорогу в медоплинні степи та до молочних рік України. Розгортали пани військо навмисне широко, щоб налякати козацтво. Мовляв, коли Хмельницький побачить таку страшну силу, то скочить на швидкого коня і сховається у своєму Чигирині, а звідти, коли тісно буде, і на Запоріжжя піде.
Я шарпав шляхетські полки наїздами, розсипаючи їх. аж до Луцька, Острога, Сатанова, та на головні сили, які рухалися від Чолганського Каменя, не нападав. Вибрав собі місце для стояння малоприступне: глибокі балки, бугри, річка Ікава розлита в стави та болота, чорториї й крутосхили, — для козаків оті яри, болота, води ніби дім рідний, а для шляхетської кінної їзди пропад і загибель, ні просунутись, ні пересунутись, ні розігнатись, ні погнатись. Переправившись через Ікаву під Пилявцями, я при доброму фортелі став, всюди мав ліси, засідки, тяжкі для ворога переправи через стави та болота, табір свій за звичаєм уфортифікував як окопом, так і возами, стаборувавши їх за наукою козацькою в шість рядів, військо все своє замкнув у своєму окопі так, що ні підступитися, ні вирвати бодай одного чоловіка, заховав, що й не злічити.
Пастку розставлено, тепер мав я заманити в неї шляхетську мишу. Коли панське військо підійшло під Старокостянтинів, козацька застава зустріла його. вогнем і трималася весь день при фортеці так, ніби тут і мала розгорнутися велика битва. Однак уночі я відкликав заставу звідти, що потрактовано було панством як переляк перед їхньою силою: «Господь Бог всемогутній напустив такого страху неприятелеві в очі, що вночі з такої сильної фортеці втекли, залишивши нам вільні всі переправи».
В яких би тут головах не зашуміло при такій фортуні! Ще коли вирушали в похід, то більше думали про святкування перемоги, ніж про битву. Везли вина й посуд для банкетів, сотні возів наладовані були залізними ланцюгами, щоб заковувати в них бранців. «Як ведмедів, вестимемо козаків у ланцюгах за возами!» — похвалялися пани. Щоб честь подавления ребелії не дісталася комусь одному, обрано було трьох регіментарів, а до них приставлено військову раду на 10 чоловік, без якої регіментарі не могли нікуди й посунутися. Ніхто не знав, кого треба слухати, хто тут начальник, кому що робити, та панство не вельми тим і переймалося, вважаючи свій похід урочистим шестям до слави, а не до сутичок і боїв. Втікачі, що хмарами бігли з шляхетського табору, — прилучались до мого війська, розповідали, ніби панство у своїй зарозумілості вже й до самого Бога зверталося з такою молитвою: «Господи, не помагай ні нам, ні козакам, а тільки з висоти свого трону дивися, як ми розправимося з цими хлопами!» Пани похвалялися, що для козацького мотлоху шкода й зброї — вистачить київ та канчуків.