— Не вірю в таку його приступність, — одверто мовив Виговський.
— А я вірю!
Пан Іван змовчав. Самійло б не змовчав, коли не погоджувався, а Виговський не наважився вглиблюватися в суперечку з гетьманом своїм, я ж не надав тому значення, а шкода. Людина безборонна перед власним становищем, надто коли воно високе. Мав би я вже пильніше приглядатися до тих, кому роздавав уряди, кому довіряв душі і майбуття. Таємні думки, таємні наміри, затаєні й притаєні — хто розкриє? Як довідатися, як зазирнеш у чужі душі? Перед цим зупиняється не тільки найвища влада, а й сам Господь Бог. Приходили до мого намету, дякували за ласку, запевняли у відданості, пили за здоров’я гетьманське, а тоді йшли у свої полки і кожен робив, що хотів. І в цьому безберегому морі каламутному я мав бути повелителем, Посейдоном і Амфітріоном? Яке ж далеке воно від збитої плече до плеча когорти, незламної фаланги, залізного легіону римського! Розгойдана безберега стихія пристрастей, хотінь, свавілля. Хто міг це опанувати, для кожного знайти властиве слово, лишаючись і людиною, і гетьманом водночас? Шкода говорити!
Я скликав старшин з усього війська і питав: що будемо робити далі? Не приховував пригніченості духу, бо після кривавих битв під Жовтими Водами й Корсунем ця пилявцівська химерна баталія видавалася мені якимсь зловорожим знаком.
— Заніс руку, а вдарити нікого! — мовив я до старшин. — Втекли пани перед нами, як перед карою Божою. В таборі їхнім було срібла більше, ніж свинцю, і більше слуг, ніж воїнів. Срібло ми забрали, слуги втекли. Тепер жде нас тільки свинець і самі воїни. Починаючи своє діло святе, стояли ми перед вибором: загинути з ганьбою чи зі славою. Тепер показали всьому світові, що не загинули, живемо і набираємо на силі. Ворог колись був страшний для нас, тепер, хоч зодягнуті в залізо, вмирають, щойно побачивши козака. Немає вже перед нами ні Жолкевських, ні Ходкевичів, ні Конецпольських — самі тільки Тхоржевські та Заянчковські. Сумне видовище. Побачили ми тут, під Пилявцями, що ліпше військо оленів з вождем левом, аніж військо левів з вождем оленем. Сто тисяч утекло від нас, стративши в сутичках, може, якусь тисячу. Знак лихий не тільки для ворога, але й для нас, бо не знаємо тепер своєї сили. Сто тисяч — то ще не весь народ і не все королівство. Можемо йти далі хоч і до Вісли, до Варшави, можемо загнати панів сеймових до Гданська, або й до Нідерландів, чи до французького короля, але чй стане нашої сили і чи є потреба виходити з рідної землі, яка помагає нам кожною билиною, а ворогові — зла мачуха щокроку? Що скаже чесная рада? Чи вертатися під Білу Церкву, розійтися по полках, наводити лад у своїй землі та спочивати од трудів, чи підійти до Львова і визволити весь народ українсько — руський аж до Любліна й Сандомира? Не сподіваюся на думку одностайну, бо ж одностайність існує тільки між мертвими. Коли римський сенат тричі підряд приймав одностайні ухвали, приходили преторіанці й розганяли його мечами. Хіба нам потрібна така одностайність? Хотів, щоб кожен, хто має свою думку, висловив її тут перед усіма.
— А що гадає пан гетьман? — поспитав Кривоніс, який мав руку на перев’язі, бо зачепила його куля під Старокостянтиновом. Був вельми сумний на виду, як і я сам, і щось дивне з’явилося в ньому, аж я не впізнавав свого найхоробрішого полковника.
— Коли скажу про свій намір, тоді многі з вас побояться суперечити гетьману, і я так і не взнаю про їхні думки, — відповів я.
— Кому б то хотілося втратити голову! — похмуро пожартував Нечай.
— Та вже тільки не тобі з твоїм дебелим гамаликом, — шпигнув його Богун.
— Не знаю, як ти, пане гетьмане, — сказав Кривоніс, — що ж до мене, то мені не кортить ні Львів, ні Варшава.
— Слушно мовить полковник Кривоніс, — мерщій втрутився Виговський. — Війську потрібен спочинок, та й про зиму слід подумати. Поспільству час вертатися до плуга, бо ж по всій Україні ні орано, ні сіяно. Звикнувши козакувати, одучаться орати землю і пробуватимуть жити самим розбоєм та грабунком.
— Одразу видно шляхетську душу пана писаря! — засміявся Кривоніс. — Коли я кажу, що ні до Львова, ні до Варшави не йшов би, то не хочу й стояти табором, а посунув би перше на Волинь, щоб очистити її всю, а тоді, може, й про інше б подумав.