— Полковників зоставимо тут. Пораджуся з отцем Федором. Треба вислати патріархові супровід почесний, запросити його до Києва, з тим щоб згодом оберігати його й на путі до Москви. Скажи Демкові, хай добере сотню козаків, зготуй універсал, а старшого знайду сам.
Виговський ще стояв, а я хотів лишитися без нікого і прикликати до себе ту, яку відтручував з пам’яті всі ці гіркі місяці, писар же стовбичив переді мною, перебирав у коротких своїх руках якісь марні папери.
— Чого ждеш? — непривітно мовив я йому.
— Подумалось мені: може, написати патріархові про пані гетьманову…
— Пиши те, що велять! Іди з — перед очей!
Прогнав його, все в мені кипіло, ладен був кинутися на Виговського з кулаками. І це на чоловіка, що приніс таку вість! Душа не витримувала нечуваного напруження сил, дві істоти жило й боролося в мені весь цей час: одна діяльна, тверда, скупчена вся на справедливості й великих подіях; друга Сонна, утоплена в пиятиці, мовби вмираюча, боязка і майже нікчемна. Відтоді, як поїхав я з Чигирина, не побачивши Мотрони, хотів думати про неї і боявся, бився об неї, як об м’яку теплу хмару, а вона розступалася, і я лишався з своєю невтоленністю і розпукою. Все життя звик мати перед собою жорстоких супротивників, змагатися, битися з ними не на життя, а на смерть, а тут зненацька найдорожча тобі людина, твоя найбільша любов ставала ніби найтяжчою ненавистю, однак не було ні любові, ні ненависті, сама непевність, порожнеча, небуття. Що може бути страшнішого!
Виговський приніс мені надію. Патріарх єрусалимський може благословити шлюб з Мотроною, мій шлюб, нашу любов, нашу… Наша вона чи тільки моя? Хіба про це хто думає? Чи можуть жінки любити відомих людей? Може, люблять не їх самих, а переваги й вигоди, які дає їхнє становище, — багатство, владу, силу, славу? Перебираючи все собі, втішаються й пишаються, бо що ж для жінки може бути вище на сім світі! А що мала Мотрона? Чим вона пишалася й величалася? Була безвинною жертвою того шевлюги Чаплинського, тепер жертва пані Раїни, а від мене — ні домагань, ні прохань, ш слова, ні погляду.
Бути б мені не гетьманом, а молодим козаком та кинути все на світі, сісти на коня і дорогами знаними й незнаними — вдень і вночі —
А де ж те віконечко, яке засвітиться на мій голос, де та рука, що бризне відром, де те все? Шкода говорити!
Уночі пішов я до отця Федора. Застав його перед образами за молитвою.
— Відпусти мені гріхи, отче, — попросив його.
— Бог відпустить.
— Знов скаламутила мені душу пристрасть гріховна, і не відаю, що діяти.
— Хіба любов гріховна, сину? Любов до ближнього звершила незмірно більше великих діл, ніж війна і хоробрість.
— До ближнього, та не до жінки ж!
— А хіба жінка не може бути ближнім?
— Ох, отче Федоре, буває і найближчою, та вже коли стане далекою, то ніщо не зрівняється з тою далечиною! Отримав я вість, що в господаря молдавського гостює патріарх єрусалимський. Хочу запросити його до Києва.
— Богоугодне діло задумав, сину.
— Пошлю сотню козаків добірних для супроводу, а це йшов до тебе, щоб порадитися, кого поставити старшим, та по дорозі й сам надумав. Хотів тебе, отче, а тоді злякався: з ким же лишуся? Десь тут у війську сотникує син київського протопопа Андрія Мужиловського Силуян. З доброї родини і добре навчений. Був серед кращих учнів блаженної пам’яті Петра Могили, і його ім’я стоїть у книзі «Євхаристиріон, альбо вдячность Петру Могил? од спудеов гимназіум з школи риторіки». Чоловік такий не осоромить нас перед патріархом.
— Може, й ліпше так. Знає той Мужиловський усі київські норови і політики, а цим маловажити не слід. Та коли патріарха до Києва проситимеш, то годилося б і самому бути там для повітання, гетьмане.
— Тепер треба думати й про це, отче. Бо й звідки береться думка? Народжують її потреби.
Імператив потреб, окрім мене, відчував, мабуть, найвиразніше писар мій генеральний, якого я міг поставити перед собою щохвилини вдень і вночі, не питаючи, спав він, їв, здоровий чи недужий, і вже незабаром серед старшин, а тоді й серед козацтва загуло осудливе: «Продався наш гетьман Виговському, все військо заступив ясновельможному писар генеральний!» А що я мав діяти? Колись Демка та Іванця стачало мені, тепер і вони, хоч обох підняв аж до генеральних осавулів, вже не заповнювали того безмежного поля, що звалося: гетьманська влада.
Чи ж треба дивуватися, що ще тоді під Збаражем знов Виговський прийшов перший до мене з вістю, яка видавалася благою, а згодом обернулася на згубу мені й моєму народові.