— Пане гетьмане, — мовив писар генеральний, — пробився до тебе крізь ліси й козацьку силу з своїм загоном підкоморій київський Юрій Немирич і проситься на розмову.
— Чого йому від мене треба, цьому підхлібцю лядському?
— Хотів би нагадати, що він з нашого народу і так само гнаний і переслідуваний, як і весь народ наш.
Гнаний і переслідуваний! Це той Немирич, рід якого мав безмежні землі на Волині й на Поліссі, а тоді ще й перекупили собі займанщини на Ворсклі від його впадіння в Дніпро до Кобеляк, Нових Санжар і мало не до самої Полтави! Пушкар, полковник полтавський, зігнав цього Немирича з Ворскла, тепер він блукає в своїх волинських маєтностях та сеймикує в Варшаві, борюкаючись з паном Адамом Киселем — чий верх буде. Я ще пам’ятав, як цей Немирич здобув собі підкоморія київського в 1641 році. Коли помер Филон Воронич, що був підкоморієм, до королеви Цецілії Ренати кинувся Степан Аксак, випрошуючи собі те становисько. В королівстві все купувалося, тож Аксак виклав три тисячі талярів і вже мав забезпечене собі становисько. Однак гетьман коронний Конецпольський звернувся до короля Владислава, щоб підкоморієм обрано Немирича, мужа високих хідностей, який у часи Марса часто помагав королівським обозам і живою силою, і припасами. Відома річ, які то були часи Марса і проти кого помагав пан Немирич. Проти своїх братів єдинокровних, проти народу українського, з якого сам походив, та про який ніколи не дбав, хіба що прагнучи мати якомога більше підданих з нього. Шість тижнів тривала тоді суперечка за становисько київського підкоморія. Сейм ухвалив, щоб ним був Аксак, але король не прикладав печаті до сеймової ухвали, а послав свого вивідника до Конецпольського, який тоді тяжко хорував. Коли б гетьман коронний мав перейти до предків, король ствердив би сеймову ухвалу, але старий Конецпольський підвівся з свого ложа, знов виставив своє широке черево, отож король, зажадавши од Немирича тих самих трьох тисяч талярів, зробив підкоморієм його.
Отже, чоловік підступний і зрадливий. Як, до речі, і його предки, які, забувши своє походження, покатоличилися, стали шляхтою, не хотіли мати нічого спільного з народом, що з нього вийшли. Єдине, що могло злагіднити моє ставлення до пана Немирича, — це його аріанство. Він порвав з католицтвом, приєднався до відважних умів, що не визнавали ні папи, ні догматів, вимушений був на час тривалий сховатися навіть у Нідерландах, обстоюючи свої переконання, поєднуючись з польськими єретиками — соцініанами, що мали навіть свої сарматські Афіни в Ракові, де почато вищання Biblioteka fratrum Polonorum — цей перший притулок вільнодумства. В Нідерландах цю бібліотеку далі видавав поляк Любеницький, а що Немирич теж утік туди, то виходило, що й він прилучився до грона умів найвищих. Був там українець Синюта і захисник білоруської мови Симеон Будний, який переклав на мову свого народу протестантський катехізис із текстами з Біблії.
Тож, знаючи все те про Немирича, як мав поставитися до звідомлення мого писаря генерального?
— Де він і що той твій Немирич, пане Йване?
— Має високі повноваження, пане гетьмане.
— Від кого ж? Чи не від самоґо Господа Бога!
— Хоче про те сказати сам.
В моїй волі і владі було слухати чи не слухати того приблудного пана Юрія. Але ж доля і недоля гетьманська в тім і полягає, що стаєш жертвою всіх приблуд.
Став переді мною пан Немирич, блідий, бородатий, в темній делії, вихудлий, здається й не занизький, але руки мав, як і Виговський, дитинно короткі: Чом воно так: хто тяжко працює весь свій вік, порпається в землі, в того руки видовжуються до самих колін, а має він у тих руках своїх хіба що долю нещасливу, на більше й не зазіхає? А ці, короткорукі, з пещеними пальцями, якими ні до землі, ні до води не доторкувалися, хотіли б заграбастати весь світ, і ніхто тому не дивується? Як же се і чому?
Стаяв пан Немирич перед гетьманом всемогутнім Війська Запорозького, дивився гостра й гордо, так ніби я винен йому щось, мовчав, а я так само мовчав, бо хто прийшов, той хай і говорить. Нарешті пан Юрій схилив свою голову бородату в поклоні, мовив:
— Чолом, пане Хмельницький.
— Сідай, пане Немирич, — сказав я йому. — Знаєш про мене все, та й я знаю про тебе, отож не станемо гайнувати часу марно.
— Приймаєш гостей не вельми доброзичливо, пане гетьмане.
— А який ти гість? Мав би сидіти оце на сеймі та викрикувати нового короля, ніж тинятися по нашій землі.
— Здавалося, ніби я теж належу до сеї землі.