Я покликав Демка, звелів готувати сотню Козаків для супроводу, бажаючи поїхати по Києву. Не хотів нікого стороннього, відмовився від послуг війта і його писарів, радів, що не маю коло себе прив’язливого Виговського, і ніхто мені не докучає, ніхто не пхається межи очі, не заважає впритул стати з цим загадковим містом.
Я не знав, куди ведуть вулиці, де стоять доми, де живуть люди, відчував тільки настрій Києва, вловлював його жадібно й покірливо, а він був невловимий, страшний і великий, і дух возносився над цим вічним городом невмирущий, могутній, чистий і просвітлений проти темної зловісності дияволічних сил руйнування.
Він був спалений Батиєм, тоді поволі підіймався з руїн майже три віки, і знов спалив його татарський хан Менглі—Гірей майже двісті літ тому, і вже здавалося, що вмре Київ навіки, бо на узграниччю стали купчитися перші козаки, відбудовано на старих городгацах або закладено нові городи: Корсунь над Россю, Лубни над Сулою, Чигирин над Тясьмином, Кременчук над Дніпром, життя пересунулося туди, а тут було занедбання й розвалища, і навіть окраса Києва — Софійський собор, який уцілів при Батиєві, доживає останні роки. Київський біскуп католицький Верещинський писав у 1595 році про Софію: храм сей не тільки осквернений худобою, кіньми, псами й свиньми, які в ньому вештаються, але й позбавлений значною мірою церковних прикрас, знищуваних дощами. На покрівлі росте трава й навіть дерева. Стіни руйнуються. Стискають собор звідусюди ґрунти митрополитські, архімандритські, ігуменські, чернечі, попівські. В шинках київських шинкують таким пивом, що коли б козі налив у горло, то не діждала б і третього дня, а мед, беручи за нього втринадцятеро, звуть тройником, а ним хіба людей труїти, а не покріпляти, бо він такий солодкий, як горілка з ісопу.
Уніати ще більше зруйнували Софію і занедбали Київ, Міщани київські в листі до гетьмана і Війська Запорозького в 1621 році писали: «Церкву Софійську як обідрав пан Садковський, то нагадати йому, аби накрив хоч соломою, жеби їй гнити не давав, олово обідрав і продав і трісками накрив умисно, аби се обалити, як і інші мури повалялися, маетностей церковних уживає, а церква, гниючи, пустует…»
Після уніатів у соборі жодних охендозтв не було, як книг, так і жодних аператів не знаходилося, тільки голий мур і вівтарі, руїнами завалені. Митрополит Петро Могила в чолобитній царю Михайлу Федоровичу в 1640–му повідомляв, що, відібравши «от волкохищных рук униатов церковь соборную премудрости Божия в Киеве в разрушенном виде, он по силе своей об устроении разоренных в ней зданий и внутреннем украшении и днем и ночию печалуется и труждается».
Тринадцять років одбудовував Петро Могила Софію. А був то такий час, коли православні священики в Києві з митрополитом своїм, сповідавшись, тільки й ждали, що ось почне шляхта начиняти ними шлунки дніпровських осетрів або ж того вогнем, того мечем відправлять на той світ.
Півроку не дожив Петро Могила до Жовтих Вод. Не знати, як би привітав він мої вікторії — адже був родич Вишневецького, походив з магнатського роду, ніколи не жалував ні козацтва, ні бідноти. Ми розминулися з ним за життя, але зустрітися мали в спільній справі великій визволення народу свого з темряви, невігластва й неписьменності. Скріпта ферунт аннос — письменністю світ стоїть.
Я поїхав на Поділ, щоб побачити засновану Могилою колегію, взяту колись козацтвом під свою оборону й опіку. Сказано про моє прибуття ректорові колегії, українському Арістотелеві — Інокентію Гізелю, він вийшов мені навстріч, вітав довго латинською мовою, я подякував і, попросивши паперу й приладдя для письма, одразу написав тези для диспуту про свободу і власноручно прибив їх до брами колегії. Викликав на диспут Адама Киселя, хоч і знав, що він далеко й прибути довго сюди не зможе, а коли й прибуде, то ще не знати, чи впустять його кияни в свій город, тому став дивитися, кого б з моїх козаків перевдягти в Киселя й поставити своїм опонентом. Одначе не було жодного козака такого вузькоплечого, як пан сенатор, тож я покликав свого Іванця Брюховецького і звелів йому опонувати супроти мене впрост тут на снігу перед брамою Могилянської колегії, при учнях і киянах, які зібралися на таке видовисько.
— Що ж казати? — питав Іванець, блукаючи своїми швидкими очима по лицях. — Що маю мовити, пане гетьмане?
— Кажи, що казав би на твоєму місці пан Кисіль, який не вельми жалує наш люд український, хоч і примилюється до нього всіляко.
Іванець прибрав поважності, пустив очі під лоб, мовив з тихою значущістю: