Де ще на світі є такі люди! Зневага до смерті винагороджувалася їм свободою, я ж відчував, що втрачаю свободу дедалі більше, бо всі від мене чогось ждуть, просять, сподіваються, вимагають: козаки й посполиті, міщани й старшина, сусідні держави і віддалені володарі, король і султан, князі й воєводи, церковні ієрархи і уми незалежні. Од усіх я тепер, виходить, ставав залежний, всім щось винен, всім мав служити, а мені — ніхто. Я вклонявся кожному й запобігав перед кожним, але гордо випростувався, й голос мій гримів, коли мова заходила про землю мою і її свободу. Я метався від одного могутнього володаря до другого, вдавався до хитрощів, давав обіцянки, яких ніколи не збирався здійснювати, та в усьому тому ніколи не переходив межі, яка відділяє свободу народу від рабства. Жоден чужий воїн не ввійшов в Україну без моєї згоди, всі мої запевнення про підданство королеві, султанові або й ханові навіть так і лишилися на папері, бо ж викликані були тяжкими потребами хвилі, але відав я гаразд, що наступна хвиля змиє й зітре їх безслідно. В ім’я будущини я вів гру велику й небезпечну, іноді підступну й навіть криваву, і хто ж мене осудить за це?
Королівські комісари приглядалися до того, як повниться гетьманський двір посольськими оршаками, їх тіпала нетерплячка, вони пересилалися з моїм генеральним писарем, домагаючись початку своєї комісії, я ж радив панам комісарам подумати пильніше про те кровопролиття, що чиниться на Литві, грозячись, що за одного мого полковника, якого Радзівілл велів посадити на палю, вчиню те саме з чотирма тисячами полонених лядських, яких маю з Кодака та Бара.
Кисіль поривався до мене, я не пускав його до себе, спихав на Виговського, хай би він став моїм вухом, там пан сенатор давав собі волю в просторікуваннях і повчаннях. Не відставав од нього й мій генеральний писар. Вірні люди вносили мені в вуха кожне слово Киселеве й панове Иванове, і втіхи від того було мало.
Кисіль обурювався: «Хлопи нахабні в щасті. Я обраний вісником миру, а не феціалом війни, а пан Хмельницький трактує мене в такий принизливий спосіб. Чи не бачить, що без моїх порад втоне в Сьому морі хлопської ребелії і своєволі? Коли хоче вберегтися, то хай би мерщій відокремлював козаків од поспільства, зложив реєстр з самого пограничного козацтба, убезпечив свої власні справи і з усім послушним йому Запорозьким Військом ішов на Запорожу, а вже б ми з полишеним хлопством зробили спокій, не пускаючись в ніякі тиранства, але й не даючи ворохобному плебсу піднімати голову. Хмельницький чинить нестерпну пролонгацію для комісарів, а мав би взятися за розум та розпочати трактати. Хто ж його нахилить до того, тому буде вічна дяка від короля й вітчини».
Пан Іван, гаразд відаючи, яка в мене шия негнучка, не вельми й спішив у помічники до Киселя, однак не міг знехтувати нагодою, аби не похвалитися своїми впливами.
«Тепер уже всім відомо, — казав він, — що за поміччю Божою я в Війську Запорозькім володар у всіх ділах найперший. І гетьман, і полковники, і все Запорозьке Військо мене слухають і шанують. Знають про се і кримський цар та його мурзи і хто в них є володарі, знають і в Царгороді, й на Волощині. Король угорський Ракоці кличе мене до себе, і владу мені дає над військом, і півтори тисячі золотих на рік, і многі городи у власність. Та я не мислю нікуди їхати, бо вже тепер бачу, що пан Хмельницький без моїх порад чи й не пропав би».
Мабуть, усі царедворці однаково знахабнілі і однаково облудні, бо й тоді, коли дмуть в одну дудку, не вірять один одному. Виговський торохтів панові Адамові про свою значущість у козаків, а сам уже на ранок стелився переді мною нікчемним підніжком. Кисіль, нібито закликаючи пана Йвана в свої повірники, вночі пробрався до Чарноти й намовляв його проти мене, обіцяв гетьманство від короля і всяку ласку.
Коли я вранці вийшов з ложниці, то в світлиці побачив Чарноту, який сидів за столом і цмулив горілку. Тривало те, мабуть, час некороткий, бо вже й голова в Чарноти не держалася на в’язах і все тіло йому якось осунулося, як глиняна гора від довгих дощів.
— Що пропиваєш, пане обозний? — поспитав я його напівжартома. — Чи не армату козацьку? Так вона ж тепер така, що чи й проп’єш самотою!