Від’їздили комісари вже не урочисто й без проводів пишних, а під гуки й глузи козацькі, і то ще й гаразд, що бито їх самими словами, а не чимось тяжчим. Поки й вибралися з Переяслава, оточував їх повсюди люд, жбурляв услід слова тяжкі й немилосердні:
— Як приїхали, так і поїхали!
— Не втнули пани шилом борщу!
— Бач, скільки їх понабігало!
— Воно й не чудно, що кінь здох, та хто псам дав знати?
— Кажуть, гетьманові нашому хотіли шию нахилити?
— Ти ба! Влізло в чужу солому, та ще й шелестить!
А я пішов до отця Федора сповідатися в гріхах своїх, що їх він і відпустив мені, прочитавши улюблену мою молитву ще від найпершого нашого руського митрополита Іларіона, наставленого колись у Києві самим Ярославом Мудрим: «Не воздеваем рук наших к Богу чуждому, не последуем какому — либо пророку, не держимся учения еретического. Не напускай на нас скорби, глада, внезапной смерти, огня, потопления, немного накажи, немного помилуй, не сильно порази, но милостиво исцели, не надолго оскорби, по вскоре утешь. Врагов прогони, мир утверди, народы укроти, голод вознагради изобилием, государей наших сделай грозными народам, города распространи, достояние твое соблюди, мужей, жен, детей спаси, находящихся в рабстве, в пленении, в заточении, в путешествии, в плавании, темницах, алчбе, жажде и наготе всех помилуй, всех утешь, всех обрадуй, подавай им радость телесную и душевную».
Радість тілесную і душевную — хто б же то не хотів такого!
31
Помстилися мені панове комісари «Книгою пам’ятничою» Міхаловського, написаною одним з тих, що буцімто був у Переяславі й, мовляв, правдиво відтворив увесь перебіг тих днів тяжких для Киселя і його товариства. Ми не клопоталися тим, щоб перейти у вічність в словах пустих, і сам писар мій генеральний не мав часу на пусті вихвалки перед історією, бо знай укладав послання до володарів іноземних та універсали до полків, городів і сіл, тому ж неприязненому чоловікові чужа неграмотність заважала писати, тож і вийшло так, що в його «Книзі пам’ятничій» щокроку подибуєш про те, що гетьман, мовляв, пив у Чарноти, гетьмана застали за горілкою з товариством, гетьман приїхав до Киселя п’яний з товариством, котре зчаста його забавляє і обіцяє щастя на війні.
Інший напише, що гетьман боявся зазирати в свою душу. Що може бути дальше від істини? В душу свою зазирав щодня й щогодини, а тоді в душу народу цілого, і там читав Письмена таємні й великі, і ждав, коли обидві душі сі зіллються воєдино. Чи ж зливалися і коли? Може, в оті невловимі миті, коли пролетів могутній дух народження нашого під Жовтими Водами й під Корсунем? Може, коли волею своєю наставляв над шляхтою можновладця короля їхнього? А може, й тоді, як відсилав з Переяслава королівських посланців ні з чим?
Був гетьман, але водночас і простий смертний, то чи ж слід дивуватися, що потребував підтверджень свого становища і своїх намірів не в самих тільки битвах, а й у щоденному побуті, тому радо скликав усіх своїх наближених на раду й пораду, а там бувало всього.
Поставити кожного на своє місце, лишаючись над усіма, — ось мудрість полководця і володаря держави. То тільки в небесах нікому не дозволяється стояти позаду ближнього і дивитися йому в потилицю. Тому іконописці не знають перспективи, окрім зворотної, і на їхніх іконах те, що попереду, завжди дрібніше від заднього.
На землі все було інакше, і ніхто, власне, й не суперечив усталеності, кожен приймав це радо й з піднесенням, і що ближче до вершин, то піднесеність вища. Я поставив своїх соратників вище за родичів, бо ті були коло мене за походженням, а ці прийшли за велінням серця. Мабуть, я часто бував нерозбірливий, бо вимірював цінність своїх помічників самою тільки сумлінністю й показною вірністю, і вони се розуміли, й ніхто з них не пробував вознести мене в святого й пророка, але й не шкодували слів для вихваляння доблесті моєї, висоти духу, щедрості душі. Не всі вони були щирі, не всім треба було вірити до кінця, як то сказано: в одній руці пальці, та неоднакові. Та я впивався їхніми словами, мов міцним трунком, вони наморочили мені голову, часто бачив я нещирість і навмисність, але не дратувався цим, навпаки — почував себе на верху блаженства од тих прозрінь своїх і вміння проникати в найсокровенніше, читати в умах і душах, бачити кожного наскрізь, самому лишаючись темно — загадковим і велично неприступним.