Вони згадували мої слова, які я вже давно забув (а може, ніколи й не вимовляв?); проспівували рядки з пісень і дум, складених мною в години душевної незлагоди (не знати, як могли їх почути — може, підслухали?); захоплювалися рішучістю моєю в битвах, хоч у тих самих битвах ганили мене найперше за нерішучість; над усе ставили мою едукованість, яка, загалом кажучи, для багатьох з них, що не вміли й розписатися, не варта була й понюшки табаку; дивувалися вмінню моєму єднати людей, і то не тільки своїх єдинокровних, а й іновірців, хоч поза спиною звали мене продайдушею за мій союз із ханом і сприязненість з Портою; вихваляли на всі лади мою безкорисливість, щоб, вийшовши з — за столу, тицяти через плече собі великим пальцем і крізь зуби сичати: «На золоті їсть, із золота п’є!»; згоджувалися не тільки з моїми думками явленими, але й ще не існуючими, бо ж однаково кожен вважав, що робитиме по — своєму; підтакували навіть моїм дурницям, міцно засвоївши ту нехитру науку, що потакач тим і живе, що язиком грає, а самі з погано прихованою зловтіхою ждали настання тих часів, коли помстяться мені за свої добровільні приниження; кричали навперебій про свою любов до мене, очі ж при цьому були в них такі холодні, як камені під осіннім дощем; змагалися в пишнослів’ї на мою честь, я ж бачив приховану піну злобну, та не уривав ні того шуму, ні того шалу, платив їм тим самим, віддавав їхнє їм, відкидав слова, припросини, вихваляння й величання, роздавав навсібіч, був щедрий і марнотратний, не шкодував ні голосу, ні вигуків, ні припросин, ні слів, слова лиш доторкувалися до значення, як вітер до полів, вони пролітали над смислом, черкали його покрайки, сковзали, мов промені свічок по розчервонілих лицях, і крізь гамір, розкричаність, спітніння, знесилення й знемогу чулося мовби якесь шемрання, шелестіння променів, і слів, і всього прихованого, й того, що конче має ще бути сказане.
Чоловік однаково не здатен бачити ні ту ницість, з якої видобутий, ні ту безкінечність, якою він неминуче й невідтворно поглинається. В неправдоподібному поєднанні й поплутаності постає все загадкове й безмежне, величне й збоченицьке, божественне й сатанинське — і все це в моїй особистості, в походженні моїм, у моїх вичинах, у думці й у самому імені.
— Здоров будь, Богдане наш!
— Богом даний!
— Від Бога все маєш!
— Силу, і розум, і відвагу, і…
— А душа? У кого ще така душа, як у нашого гетьмана?
— А серце?
— За твоє серце велике, пане гетьмане!
— А благородство!
— Хай славиться твоє благородство, Богдане!
— Яка ще земля народжувала такого сина!
— Батьку ти наш!
— Ясновельможний!
— Як не ти, то й ніхто вже!
— Пропадем без тебе!
— Живи сто літ!
— Вічно живи!
— Вічності батькові нашому дорогому!
— Руку твою дозволь поцілувати, гетьмане!
— До ніг припасти!
— Всі ми твої діти!
— Віват!
— Слава!
Тяжкий чад застілля гнітив тіло, вдавлював його в землю, знищував плоть, але дух возносився безмежно, нестримно до самого Бога! Тож найліпше почувався я завжди по обіді й під знаком Оріона, схожого на простягнуту руку. Рука долі. Куди вела мене, на що вказувала?
Мотрона була тепер завжди зі мною, товаришувала мені в учтах і в урочистостях, охоче схилялася до величань і прославлянь, але вловлювала щоразу мить, щоб непомітно замінити мені повну чарку на ледь налиту, тихо просила:
— Не пий, гетьмане.
— Хіба то я п’ю? Горе моє п’є, клопоти мої і думи.
— Мені страшно.
— Не бійся, дитино моя. Бо й що таке життя? Життя — шаленство. І треба не лякатися його, а брати в руки. Поглянь, які руки в цих людей. Подивися на мої руки. Вони тяжкі, вироблені, незграбні, але нестомні і які ж умілі! Дай доторкнутися до твого личка! Бачиш, якою м’якою і ласкавого може стати ця рука? Бачиш? Ось де чудо найбільше! І в ньому теж шаленство життя і життєвості! Рука ця захистить тебе і сховає. Хочеш, сховаємося з тобою і нікого до себе не підпустимо?