Видати, в пана зегармістра душа була так само раховита, як і в тих його Фуггерів. Він захлинався словами, так ніби ось — ось мав подавитися і проковтнути разом з словами й свої жадібні червоні губи. Говорив латиною, засміченою дурними слівцями «десь», «якось», «щось», та Однаково зачарував пані Раїну так, що вона не могла стримуватися і скрикувала щохвилини: «Ах, Фуггери! Ах! Ах! Ах!»
Забула свої босі ноги і голодране шляхетство. Та дарма. Я міг дозволити собі розкіш попервах не помічати пана зегармістра, але прямодушному Тимкові дико було терпіти поруч з собою таку мертву душу. Він одразу й вигадав кару для пана Ціпріана, домагаючись, щоб той конче навчився їздити верхи, коли вже потрапив до козаків, та ще й до самого гетьмана ясновельможного.
Зегармістрові відмовлятися не випадало, він слухняно залазив на коня, підтримуваний з двох боків пахолками, стремена йому підтягали під саме сідло, він безладно дригав коротенькими ніжками, хилився сюди й туди, а Тимко з реготом хльоскав коня, той зривався з місця учвал, і пан Ціпріан на повнім скаку валився на землю.
Падаючи, не скаржився на Тимка, не біг із звинуваченнями, піднімався, обтрушував сніг з одягу, чепурився, пускав очі під лоба, кривив уста в незбагненному усміхові, розводив руками: якось не втримався, десь не вийшло, щось завадило. А де ж воно оте «якось», «щось», «десь» у нашому жорстокому козацькому світі, де все вимагає відповіді несхибної, де правда ніколи не гнеться, а хіба що ламається разом з чоловіком.
Навіть Тимко вимушений був відступити від пана Ціпріана і взявся за Мотронку. Намовив її скакати в степ верхи на конях, і вони летіли в сизу імлу без супроводу, без сторожі, аж я мав тривожитися і, може, й самому кинутися слідом за ними, однак стримувався. «Вернеться, — думав спокійно про Мотрону. — Вернеться — і тільки до мене».
Сказав тільки Тимкові, щоб брав з собою сотню, бо може напоткнутися на орду або якийсь чамбул заблуканий.
— Мене орда знає! — безжурно відповів Тимко.
Але за два дні Мотрона не захотіла більше їхати в степ і поскаржилася мені, що Тимко змушував її до давньої, ще дитячої їхньої забавки з ворітьми. Під’їхавши на коні під ворота, вхопитися за верхню болону руками і так зависнути, а коня тим часом джури проведуть назад у двір і поженуть крізь ворота, так щоб вона скочила в сідло, коли кінь опиниться під нею. Мотрона призналася, що примушував її до цього Тимко ще в Чигирині, коди приїхав торік з — під Львова, тепер знов узявся за своє вже тут, в Суботові, пані Раїна спробувала йому вимовляти, то він розреготався:
— Може, ви, пані Раїно, хочете зі мною побавитися?
Так і зродилася поголоска, ніби Тимко був безецний до пані Раїни.
Я мав би нагримати на сина, та щось мені заважало, мовби несміливість чи сором. Сказав тільки Тимкові:
— Ти вже вчив би того зегармістра свого.
— Навчу! — зухвало скинув головою Тимко. — Вже я його навчу, — ноги кроковкою! Дибун нікчемний, душа дерев’яна!
Міг я тільки позаздрити такій силі ненависті. Гетьман не може давати волю своїм почуттям. З найзапеклішим ворогом вимушений обійматися, коли того вимагає держава. Так було в мене з паном Киселем, що переслідував мене упродовж життя всього, невідчепний, як чорна тінь. Тому якийсь зегармістр мав видаватися вже й не зловісним, а хіба що смішним, а то й жалю гідним. Коли б же відав я, що чоловік цей спричиниться до найбільшого нещастя в моїм житті!
Увага моя роздвоювалася між справами гетьманськими, якими задавлював мене Виговський, і Мотронкою, тож на зегармістра, властиво, не лишалося ні часу, ні сили, та цього чоловіка наділено властивістю пхатися в очі щокроку, і вже починав я розуміти дратівливість свого сина.
Пан Ціпріан нагадував павука. Обплутає будь — яку муху. Хоч як вона борсається, дзижчить, і просить, і плаче, він собі знай плете й плете павутину, мотає нестомно, вперто, з катівською байдужістю, не зупиниться, не перепочине, не знає втоми, чужий співчутливості, безтривожний, часом і безінтересовний, бо й не голодний, і лишить муху в павутині, так і не доторкнувшись до неї, забуде геть, хай висохне на порох, але так треба, бо для цього він пущений на світ і має сповнити своє призначення.
Я не знав, чи він їсть, чи спить коли — небудь, чи справляє людські природні потреби. Міг зустріти його о будь — якій порі. Тинявся по дому й по двору, як і я в моїм безсонні, стежив за зорями, укладав гороскопи, перечитував календарі і знай мовив про Фуггерів. Коли б був нашої віри, то замінити міг би своєю нестомністю, певно, й самого Виговського. Та на письмі знався не вельми, наша ж мова в його устах була й геть скалічена, тому, як вже казав, послуговувався латиною, теж не вельми добірною.