— Пан гетьман теж якось не спить? — стрічав він мене своїм дивним белькотом. — Розумію, розумію. Клопоти державні, а в мене десь небесні. Доля й недоля людини, смерть і життя взнаються залежно від бігу зірок. В зірках записано, врешті, все. Добрі й злі часи, сприятлива пора на те й на се, десь на сівбу й прищепи, а десь на пускання крові виборне, добрий час на ліки через конфакти, добрий час на ліки через трунок. Врешті, Сатурн і Марс так посилилися нині, що ледь завдяки Юпітеру їхня злість може бути стримана. Чи ж я сподівався опинитися в гнізді самого Юпітера якось? Пан гетьман цікавився календарями польськими? Вони навіть ліпші за європейські. Десь маю вже календарі Адама Рузги, Матеуша Орлінського, Дам’яна Паєцького, Себастяна Стриєвича і Миколая Журавського, астролога самого його королівської мосці Яна Казимира. Чи чув коли — небудь пан гетьман, як висміювано професора астрономії академії замойської Станіслава Невєського? Казано десь так: «Не вгадає пан Невєський, що сподіє пан небеський!» Якось смішно, правда? Маю презент для ясновельможного пана гетьмана. Календар краківський настінний Міколая з Шадка. З гравюрами. Друк десь дивовижний. Смак і вишуканість.
І дивився на мене лагідними очима безумного ангела, аж мені ставало страшно. Я мурмотів щось нерозбірливе і не вельми ґречно повертався спиною до зегармістра, та це його не ображало й не бентежило.
— Ну, так, — мовив він навздогін, — десь воно все так якось. Зрештою…
Від цього чоловіка віяло якимсь мовби неземним холодом. Він міг жахати так само, як байдужі зорі в нічному небі. Чужий усім і всьому, не знати де народжений, вічний вигнанець, вічний туляч. Навіть коли б зберіг мову рідну, то не стала б вона йому домом рідним, а тільки непевним прихистком, тож і мову він свою втратив найперше, перейшовши на нерозбірливу латину.
Може, цей зегармістр один з підступів Адама Киселя?
Я майже втікав з Суботова.
В Чигирин в’їздив увечері, щоб не робити великого гуку, та однаково стрічали мене старе й мале, дітлашня бігла поперед гетьманського походу з пустощами й сміхом, козацтво кричало вівати, бабусі; закутані в товсті хустки, вклонялися й хрестили мене, Мотронку, Тимка, а вже перед самим моїм двором одна старенька простягнула мені червонобоке гранчасте яблуко, і я передав його Мотроні, мов той старогрецький пастух своїй богині краси. Мотрона засміялася, тримаючи яблуко перед обличчям, в’їхала в двір, її кінь спіткнувся, і яблуко випало їй з рук. Так і запам’яталося назавжди й залишилося в згадці: Чигирин, мовби зітканий з сизого диму й снігів, покошлані дими, і сніги до самих стріх, і тепле світло з маленьких віконечок, і червонобоке яблуко в снігу перед ґанком, що випало з рук Мотрончиних.
Може, то був злий знак? Та я не вчитувався в знаки.
Ждав, що привезе мені посол московський, дворянин царський Унковський Григорій, якого від Переяслава проводжав аж під Чигирин Филон Джелалій з козаками.
За версту від Чигирина в чистім полі зустріли Унковського Тиміш з Чарнотою, з Виговським і Тетерею, що був мовби другим писарем у пана Йвана, осавулом Демком, війтом Павловичем, сотниками і отаманами, заквартирували посла з його людьми в домі чигиринського отамана Лавріна Капусти, привезено одразу туди м’яса різного, хліба й сиру, вина всякого — мальвазії, угорського, двійного і простого пива, меду, а що б знадобилося кому з пиття чи пряного зілля, то я сказав посилати на мій двір і там все видавати.
Другого дня Виговський з Тетерею, з осавулом Демком, з війтом і отаманом привезли послу мої запросини, послав я під нього і своїх коней найліпших. Піддячий Козлов, який прибув у посольстві, напереді віз царську грамоту, за ним їхав Унковський, а Виговський з старшинами супроводжували їх для більшої шаноби пішо аж до ґанку мого дому. Там Виговський просив послів увійти до світлиці, де біля дверей зустрів уже їх я сам з обома синами, генеральними старшинами й полковниками.
Унковський був чоловік у силі віку мовби й мойого, лице мав одкрите, очі розумні й уважні, в дебелій шубі, покритій парчею в зелених травах, та ще у височенній шапці соболиній видавався вищим за всіх нас, але не пригнічував собою, а вівся лагідно й тихо. Сподобався вельми мені сей чоловік, і, мабуть, я так само йому сподобався, бо ще не раз і не двічі правитиме він до мене посольство, беручи з собою й сина свого, чимось ніби схожого на Тимоша, так дивно поєднуються люди на сім світі.