Зегармістр Ціпріан породжувався не землею і не темним небом, породжувався пітьмою. Невидимо виникав на шляху моїх нічних блукань, зливаючись з пітьмою, темним голосом на своїй химерній латині белькотів щось, намагаючись пробитися до моєї свідомості, а я не вслухався в його слова, бо не було в них ні сенсу, ні потреби для мене. Однак тої ночі, коли я одпровадив пана Смяровського, власне вигнавши його з свого дому, і став на ґанку, вслухаючись у низьке журавлине голосіння над моєю землею, пан Ціпріан виник непростежувано, як завжди, але не відступився в темноті незауважуваний, а таки пробився до мого слуху своєю безладною мовою, бо цього разу вцілив у мій біль і в мою розтривоженість.
— Меркурій десь загрожує Юпітеру, — сказав пан Ціпріан, звертаючись, власне, ні до кого, сказав, аби сказати, за своїм звичаєм, мовби в простір, до всіх і ні до кого.
Я мовчав.
— Меркурій — це Гермес, зрештою, — пояснив він. — Посланець усіх Богів і Бог ошуканців всіляких.
Так ніби я сам не знав, що Меркурій — то Гермес і чий він Бог.
— Пан принцепс приймав того Смяровського? — несподівано від справ астральних він перейшов до земних. Називав мене принцепсом, себто князем, бо в латині не було слова «гетьман» (казано, що походить воно чи не від литовського князя Гедиміна), та мені байдуже, як зватиме мене цей заблуканий чоловік, однаково ж я ніколи його не слухав.
Чи пан принцепс бодай звелів одібрати в нього зброю, якось допускаючи його до своєї особи? — допитувався настирливо пан Ціпріан, не бентежачись моєю мовчанкою.
— Може, ще покликав би джур, аби тримали пана Смяровського за руки, мов перед султаном турецьким? — засміявся я на його перестороги. — Він же посол, а посли йдуть до нас так, як самі того хочуть — чи з шаблею, а чи й з сагайдаком.
Зрештою, — обережно подав голос зегармістр, — хотів би витлумачити пану припцепсу, що той пан не є власне послом звичайним, а тільки десь послом смерті.
— Чиєї ж? Може, й це знаєш, пане зегармістре, читаючи в зорях і знаках небесних?
— Десь, може, й самого пана принцепса. — Голос пана Ціпріана став геть безвиразним, вже й не голос людський, а сама пітьма мовби промовляла до мене зловісно, та водночас і пощадливо. — Зрештою, я не знаю, однак ще в Переяславі якось був досить близько до пана Смяровського і чув, як він грозився, але шкодував, що не має за що найняти вбивців, і вельми сварив за це пана Киселя. Нині ж планети розташувалися якось не вельми сприятливо, і Меркурій загрожує Юпітеру попри свою, зрештою, мізерність.
Він усунувся сам собою, без ніяких моїх зусиль, без мого гніву й принуки. Зоставив мене з думами про смерть, з страхом смерті, що тяжчий за саму смерть. Може, підісланий самим Смяровським, щоб спробувати ще й у такий спосіб згладити зі світу козацького гетьмана? Так ніби не відав я про те, скільки смертей посилано на мою голову впродовж цього року всіма моїми ворогами, починаючи від найпаскуднішого інляхтичика і аж до самого короля? Королівські канцлери дивувалися, чом я досі живий, — мені казано про це. На сеймі посли розважали способи «злагіднення» Хмельницького, вважаючи мою смерть способом найліпшим, — я знав про це. В костьолах ксьондзи просили в Бога моєї погибелі, — чув ті молитви Бог їхній чи ні, а я чув і чув анафеми католицькі, страшні своїм красномовством: «Нехай буде проклятий з душею, тілом, розумом, мислію, всіма внутрішніми й поверховими смислами своїми; нехай буде проклятий в містах, селах, полях і во всіх дорогах своїх; нехай буде проклятий чуючий і сплячий; нехай буде проклятий їдячи й п’ючи, ходячи й сидячи; нехай прокляте буде його тіло, мізок, кістки, жили і всі члонки його від Стопи кожної аж до верху голови не мають здоров’я; нехай прийде на нього прокляття, яке через Мойсея в законі на вини незбожності Господь допустив; нехай буде вимазане й вигладжене його ім’я з книг живота і з праведними написане нехай не буде; нехай буде частина і дідицгво його з Каїном — братовбивцею, з Дафаном, Авіроном і Сапфірою, з Симоном — волхвом, Юдою — зрадником, із тими, котрі мовили Богу: одступи од нас, відомості дарів твоїх не хочемо; нехай згине в день судний без покаяння; нехай пожере його вогонь вічний з дияволом його і ангели його. Анафема, йому, анафема, анафема, буди, буди!»