Хто стріляв у мене словами, хто кулями, хто нападав із засади, хто сипав отруту. В бою без упадку не буває. У мене ж був вічний бій, так що не знав я, звідки ждати нападу, які ще підступи очікують мою грішну душу.
Багаті рендарі з маєтностей Вишневецького, Потоцького, Конецпольського, Любомирського, Лянцкоронського просили в короля, як дістануся йому до рук живим, аби віддав їм для розправи. Хвалилися перед Яном Казимиром, яку смерть вигадали мені за те, що вигнав їх з України, відірвав од грудей, з яких смоктали вже й не молоко та мед, а суте золото, як той Крез міфічний. Мовляв, обдеруть вони тоді насвіжо подільського вола і зашиють у ту волову шкуру Хмельницького голого; як мати народила, так, щоб тільки голова виставала. Триматимуть його в теплі, годуватимуть смачними стравами, даватимуть найвишуканіші напої, а в свіжій воловій шкурі виплоджуватимуться хробаки й годуватимуться тим, що з нього виходитиме. Тоді стануть гризти його тіло, а щоб від болю й гниття не вмер швидко, вони прикличуть найліпших лікарів з усього світу і підтримуватимуть йому життя, аж поки хробаки з’їдять його до самого серця. Тоді спалять його перед полоненими козаками на стосі, а попіл дадуть випити козакам у горілці перед тим, як набивати їх на палі.
Все вміли вигадати, та тільки не вміли вгадати, хто в чиї руки попаде: Хмельницький до короля чи король до Хмельницького. Три речі вміє людина від народження: дихати, їсти, плакати. Все інше — наука. Упродовж цілого життя свого був я пильним учнем і навчився всього, передовсім — твердості й терпіння. Чи ж мене могли залякати загрозами й видіннями моєї смерті? Шкода говорити!
Однак могли й справді намовити цього Смяровського, який уже не мав чого втрачати, і той пробився до моєї столиці, готовий на все лихе. І хто ж допровадив його сюди? Іванець Брюховецький! Забув уже про той бочонок золота під Корсунем і про мій нагай забув, та й знов за своє. Чи вже й заплатили пани моєму осавулові, чи тільки обіцяли заплатити?
Вранці я покликав Демка свого вірного.
— Приглядайся за тим Смяровським. Бо хоч у змії й видерто зуби, а ще може вкусити.
— Батьку, все вже залагодив, — вспокоїв мене Демко. — Поставив того пана до Федора Коробки. Козак вірний, припильнує за Смяровським як ніхто.
— Коробка на Січ з нами не ходив, — нагадав я Демкові.
— Сам же, гетьмане, казав тоді, що всі не можуть піти з нами. А вже під Пилявцями Федір був і згодом гетьманичеві наладовував вози з — під Львова. Козак маєтний, твердий, вірний тобі, батьку.
— Не вельми я покладаюся на маєтних. Голі ближче моєму серцю.
— Та де! Голий нічим не дорожить. Яка в ньому вірність?
— Іди з — перед очей! — прогнав я його. — Роби, що звелів. Бо ще постовбичиш тут, то вже й не збагну, чи то ти, чи сам Іванець з своїми просторікуваннями. Ще доведеться зв’язати вас в один оберемок і накривати одною попоною. Іди й не спускай мені ока з того пана комісара!
Знов я розсилав універсали по всій Україні, закликаючи до себе всіх, хто може на коні сидіти. Головна рада козацька мала відбутися у Масловім Ставі, там же хотів я дати і відпуск Смяровському, показавши нашу силу, хай поскаче до панів шляхти й розповість, що чув і бачив…
Весна була пізня, вже й не вірилося, що кінчиться тяжка зима затяжлива, жаль брав за людей голодних і бездомних, навіть русалок було жалко, бо ж мали в таку холоднечу сидіти без сорочок. Як то кажеться: на Вербній неділі русалки сиділи, сорочок просили…
Пан Смяровський не дожив до Вербної неділі.
За два тижні до того привів уночі до мене Демко Федора Коробку, і той показав мені королівський привілей на хутір під Жаботином з уписаним паном Смяровським іменем Федоровим.
— Так щедро пригощав пана комісара, аж він тобі виписав сей привілей? — посміявся я.
— Аби ж то, пане гетьмане, — похмуро мовив Коробка. — Хоч воно хутори й наші, та однаково панство задарма їх не роздає. Намовляв мене пан Смяровський ще з чотирма козаками згладити тебе з світу, — за се й дарував нам привілеї королівські. Має їх повну шкатулу, і в кожному «віконце» для вписування імені того, хто піде проти Хмельницького.
І це посланець того короля, якого я сам настановив над Шляхтою, сподіваючись на його віддяку! Коли й душі можновладців скроєні так мерзенно, то де ж шукати святості й вищості, де, де?
— Де ж ті чотири? — поспитав.
— Троє сидять під замком і ждуть твоєї волі, гетьмане, — сказав Демко, — а один пробував утекти на Білу Церкву, то й довелося його повстримати з мушкета. Захочеш послухати тих трьох?
— Що ж тепер їх слухати? Хіба що довідатися, як думали мене вбити? Та це й Хведір ось скаже.