Мої універсали, діаріуші, листи й записи згоріли у вогні, одяг з’їла міль, дерево поточив шашіль, од хоругвів не лишилося навіть золотого шитва, а шабля, яка була найближче до смерті, живе й досі. Чи все воно так?
Вічність шепотом розповідає мені, хто я і що я, і ніхто, крім мене, того не чув і не відає.
Шепоти вічності.
Відкрию одну таємницю. Великі люди відчувають свою велич мало не з пелюшок. І вельми дивуються (коли не сказати, що обурюються), коли ніхто довкола не помічає цього. Може, несвідомо, але я знав здавна про своє призначення. І що тяжче ставало життя моє і мого народу, то міцнішим був я в своєму переконанні. Навіщо Цицерон захищав свободу своїх співгромадян? Навіщо Тіт Лівій розповідав історію Риму, починаючи від років свободи і до імператорської сваволі? Навіщо Таціт попередив свою «Історію» такими словами: «Події минулого описувано багатьма, і поки вели вони мову про подвиги народу, розповіді їхні були красномовні й щирі. Та коли в інтересах спокою й безпеки народу всю владу довелося зосередити в руках одної людини, ці великі таланти перевелися. Правду стали всіляко викривлювати — попервах через незнання державних справ, згодом з бажання підлеститися до правителів або ж, навпаки, з ненависті до них. До думки нащадків не стало діла ні хулителям, ні підлесникам».
І навіщо я все це вчив колись ще в отців—єзуїтів? Щоб сіяти гречку й плекати бджіл на хуторі над Тясьмином?
Я жив під загрозами, тому не міг вдовольнитися тихим сидінням на землі, небезпеки пхали мене в дикі вири, з найтяжчих загроз зроджувався мій гнів і мого народу теж. Вся історія під загрозами. Ніде чоловік так не відкритий стихіям, як у степах. Земне горе і Божий гнів падають на нього однаково, навіть сни в нього тяжчі, ніж у інших людей. Може, тому на тих просторах тільки звірі та птаство, а люди лякливо тулилися по берегах великого степу, селилися серед лісів і боліт, на гиблих землях або на пісках, в звіриних норах, серед мокречі, холодного дихання нетрів і надр. Життя моє з самого початку склалося так, що я опинився на самому краю степів, бачив звідси всю землю, охоплював її поглядом і розумом своїм. Що було на сій землі? Вмерли сліди й спогади, ні знаків, ні надій. Тільки пісні та плачі.
Я й сам брав батьківську ще вербову тридцятиструнну бандуру, співав пісні чужі, складав свої і вже знав: бандура сміється струнами всіма своїми і тільки приструнками плаче. Чому ж людям доводиться більше плакати, ніж сміятися?
Я блукав по світах, сидів аж у королівському кабінеті, відправляв уряд писаря військового, бачив гніви, незгоди; властолюбства, роздвоєння, заздрощі, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до сих, злопригоди й непотребства, і щодалі з скорботою сердечною впевнювався, що навіки порушено на землі зв’язок часів і зв’язок доль людських, життя і смерті людської. І це тоді, як не пропадав на землі жоден промінчик світла, жодна краплина дощу, жоден листок не впав марно, у всьому була своя доцільність, своя мета і користь. Так і чоловік, думав я, повинен мати свою мету, а вже вона принесе користь.
Може, я занадто довго вичікував, був обережний, стояв розполовинений, не наважувався назавжди обрати тільки волю й відвагу, а більше нічого? Як сказано: воля й відвага або мед п’є, або кайдани тре. Кайданів і так було доволі, я не хотів побільшувати їхню тяжкість, тому й вагався, вичікував, призбирував сили розуму, шукав надій. Скільки разів рвалися на волю, стільки крові — а ярмо ще тяжче, ще міцніше.