Гаразд, був я з ними і не з ними, лиш один раз пішов на море того першого літа, а далі обмежувався самими лиш порадами, знаючи вельми добре норов турецький; гаразд, про Січ мою потаємну не знав ніхто й ніколи не здогадався; гаразд, я не втратив довіри ні в короля, ні в його наближених, ніхто не чіпав мене, сам Конецпольський, здавалося, забув про свій гнів і тільки перед смертю пошкодував, що не згладив мене з світу; гаразд, я прибув до Кракова мовби на запросини самого короля, щоб побільшити число засмучених підданих коло гробу королеви, а вийшло, що мене виманили аж до столиці, щоб сказати прямо й недвозначно, що хтось знає про незнане, хтось вистежував усі ці роки кожен мій порух, і тепер від мого поводження залежатиме, може, й життя отих усіх, хто довірився мені. Чи ж переступлю я через них? Хто переступає через людей, через їхні могили, через їхні сльози, той переступить і через увесь світ. Чого ж досягне? І де опиниться?
Тяжка й довга була моя дорога з Варшави додому, і ще тяжчі думки обсідали мою немолоду голову. Пристати на домагання Оссолінського чи далі вдавати тихого хуторянина і ретельного сотника чигиринського? Он навіть сам коронний гетьман Конецпольський дякував моїй сотні, коли взимку під Охматовим погромлено було, як ніколи, орду. Реєстрові билися плече в плече з жовнірами, з’єдналися в мужності й бажанні, щоб увесь світ довідався про цю мужність і щоб усі нападники обходили їхні землі, не зачіпали, лякаючись їхнього молодецтва і їхньої бойової дружби. Татари були так безжально й нещадно розшарпані під Охматовим, що коли, втікаючи, якийсь їхній чамбул зустрівся з весільним поїздом, то не кинулися кримчаки грабувати, а тихо познімали шапки й стояли непорушно, поки весілля й поминуло їх усіх.
Тепер ішлося не про реєстрових, а про моїх потаємних побратимів. Пан Оссолінський не відступить. Від чорта відмовишся, а людської настирливості нічим не збудешся. Але й розпоряджатися чужим життям чи я міг? Тільки власним, але про моє життя не йшлося, бо те, що я створив, видавалося декому значнішим за моє життя.
Знищити створене мною — знищити мене самого і мої заміри. Так міркував, мабуть, пан канцлер великий коронний, і я мав перехитрувати цього великого європейського лиса, посміятися над ним моїм гірким сміхом. Сміливість і обережність, поєднана з хитрощами, — те, що притаманне козакам і селянам. Я козак і селянин водночас. На всіх висотах і перепадах життя не забував про це, не втратив своєї природної сутності — і в цьому моя сила і таємниця мого генія. Один посвист — і ніякої моєї Січі, і нікого й нічого, ні сліду, ні духу, бо при потребі всі мої побратими ставали пастухами, рибалками, чабанами, жили під вітрами й негодами, вже й не люди, а тіні й переблиски світла, невловимі, як блискавиці на небі. Не боялися ні Бога, ні чорта, все втікало від них, від їхніх дьогтяних сорочок, від їхніх пік і мушкетів і їхньої зненависті. Воїни, з якими вони мали справу, завжди чомусь були пишно вбрані, так ніби заздалегідь зготовлялися до смерті. Султани були надто великі, хани й мурзи занадто нікчемні, щоб перемагати одних і других. Та й не для звитязтва наставляли вони свої груди, а для оборони й захисту рідної землі й народу свого ставали живим валом. Тепер мав той вал покотитися світ за очі аж до незнаної Франції. Навіщо? І чи є в тому доцільність? Побачимо, пане Оссолінський, побачимо.