Полишивши Сіркові й Солтенкові клопіт з перевезенням найманих охочих козаків до Франції, я повертався додому з щедрими дарунками для своїх домашніх, тривожачись немало в душі за здоров’я моєї бідної Ганни, водночас краєм серця зачіпаючись уперто за спогад про ту дівчину, яка ждала чи й не ждала мене на хуторі, була там чи, може, й не була вже, для мене чи й не для мене. Віз їй комір з брабантського мережива, злотоглав у пурпурові квіти, єдваб у золоті грати. Соромно сказати: сам замикав себе в ті золоті грати, і то в такий час!
У серпні король нарешті уклав шлюбний контракт з Францією і відрядив до Парижа своїх шлюбних послів — воєводу познанського Криштофа Опалінського і біскупа вармінського, канцлера вмерлої королеви Вацлава Лещинського. В Москві саме тоді вмер, стоячи на Молитві в Церкві, цар Михайло Федорович і на престол сів його чотирнадцятилітній син Олексій Михайлович. Чи міг знати молодий царевич, що через дев’ять років судилося йому скріпити своєю печаттю царською найбільшу угоду в історії мого народу?
Та хто ж се міг мати тоді в гадці?
Коли й топтали ми квітники в панських садах під Варшавою та розсиджувалися в королівських павільйонах у Фонтенбло, то свідомі були того, що литиметься кров братів наших, змиваючи гріхи не так свої, як чужі, і які ж далекі ми були тоді від пишних слів про те, щоб слава козацька розпустилася всюди, як перами пава, щоб зацвіла, як рожа в літі.
Вдома панували кривди й погноблення. Здирства були такі, що навіть гетьманові Конецпольському, найтяжчому своєму ворогові, заносили козаки скарги на чигиринського шляхетського полковника Закревського за великі кривди й несправедливості, котрі терпіли від нього незгідно з своїм рицарським станом. Закревського усунено, поставлено, перевівши з Переяслава, мого кума Кричовського, чоловіка доброго й справедливого, але саме тоді замість прихильного до козаків королівського комісара Зацивільковського прислано Шемберка, який купив собі в короля комісарство за тридцять тисяч злотих, а тепер всілякими здирствами хотів вернути собі з лихвою ті гроші.
Продавалися уряди сотницгва, осавульсгва, отаманства, в реєстри старшина не вписувала половини козаків, а плату королівську відбирала на всіх і ділилася між собою.
Багатство і влада — ці найбільші вороги людської природи — несподівано ставали приступними нікчемним людям, незграбним, нездарним, смцшшм, повільним, але водночас нетерплячим і жадібним, тому що більшало довкола несправедливості й марнослав’я.
І я мав бути серед цих людей, ще більше: вдавати свого, кумотерствувати з ними, виказувати Шанобу і до товстов’язого осавула генерального Барабаша, і до підступного осавула військового Ілляша Караїмовйча, і до чигиринського осавула Романа Пешти, того самого, що втратив тяму, забачивши в шатрі погромця нашої вольності Микола? Потоцького, і, мабуть, губив свої памор ки щоразу, як бачив шляхетський чобіт.
Терплячість моя перевершувала все знане. Я схожий був на отшельників, які твердо й безумно вірять, що в печерах своїх рано чи пізно узрять Бога.
Страждати можна тяжче не від самого зла, а від думок про це зло. Може, я несвідомо рятувався від надмірного тягаря сих думок, линучи душею до краси, хоч і знав уже на той час, що красі передує або ж пітьма людської долі, або безмежні розливи крові.
Я нічого не робив із ненависті, а тільки з честі. Мов Одіссей, я насолоджувався співом сирен, але не приставав до їхнього берега. Може, тому, що вже мав у своїй душі сирену, і берег, і красу?
Зима впала люта, з великими снігами, які загорнули Суботів так, що годі було й сподіватись добутися до Чигирина, а далі — то страшно й подумати. В покоях моїх вдень і вночі палили дубовими дровами грубки, дрова носив знадвору син Тимко, топити ж груби викликалася Мотронка, і мені миле було це бажання її, тільки Тимко виказував своє невдоволення, з гуком і тріском жбурляючи важке поління до ніг дівчині, а я не смів на нього нагримати, бо почувався в душі винним і знав, що не гніватися маю на своїх близьких, а всіляко очищатися в каятті, хоч і не вмів цього робити.