В «Апокрисисі» Христофора Філалета (1597 р.): «Бережіться, щоб крізь ту діру, що роблять у наших правах, не проскочили всі права й вольності ваших милостей. Наші страждання в своїх наслідках відбудуться й на вас. Ніколи, ні в однім царстві примус та насильство не почувалось одразу всіма — полегку та спроквола починається ця пожежа, але хто не гасить її на чужому Дворі, незабаром побачить її й на своєму.
Ми люди, а не товар, і, дякуючи Богові, люди вільні, і даремна надія витягти що з нас насильством, особливо щодо віри, яка живе в глибині церкви й думки. Хто відважиться відняти від нас дар Божий — нашу совість? У кого стачить сили перевернути нашу думку?»
В «Палінодії» Захарії Копистенського (1624), де мовою нашою наведено псалом сімдесят восьмий: «Боже, прийшли погане в дідицтво твоє, запдюгавили церков святую твою, положили трупи слуг твоїх в покарм птахов небесних, пролляли кров їх, яко воду».
В «Парафімїї» Петра Могили (1636): «Раны, заушения, оплевания и поносеная уничтожения церкви, ради своей волею претерпевый от волков хищных ныне возмущенную и от безбожных отступных гонимуж, тую ныне от сих злодейства избави и вскоре умири, — молимтись, владыко святый, услыши и помилуй».
В сумних співах сліпих лірників на розпуттях обезлюднених:
Може, тільки я тоді варив меди й пива на зимнього Миколу, бо саме на Миколу народився мій первісток — Тиміш, а між Різдвом і Водохрещею був і власний мій день народження, тож і свічі сукалися, і гості дорогі були в моїм домі, коли я там був. Та й мене виганяно з дому власного не раз і не двічі, тож коли промовляв я до народу слово своє, то говорив і від себе і в ім’я всіх.
Може, перща моя мова була в листі до короля після поразки під Боровицею, де я підписав субмісію козацького війська, як писар військовий, а згодом одважився виказати Владиславові всю страшну правду.
Писав я про те замирення кінця 1637–го: «Але нічого це нам не помогло: при сухім дереві і мокрому дісталося, — чи винен, чи не винен, мечем і вогнем однаково нищено, що скільки на світі живі і на чужих сторонах не бачили такого пролиття крові бусурманської, як тепер нашої, християнської, і вигублення невинних дітей. Самому Богові жаль, мабуть, цього, і не знати, доки цей плач невинних душ триватиме! Хто і живий зостався, не жити йому, такі знищені, обнажені, — інший не має чим грішне тіло приодіти».
Чи почуто мої слова? Аж через двісті літ дійшли вони до слуху письменника, що написав про мене книжку — ворожу та образливу, назвавши її моїми ж словами: вогнем і мечем.
А тим часом вогонь і меч панували в моїй землі ще десять років нестримно й зловороже, і де був я ті десять нестерпних літ, того й не скажеш достоту, але настав час, коли сказав я всьому народові своєму так: «Всі народи завжди боронили й вічно боронитимуть своє існування, свободу та власність на землі, і навіть такі створіння, які плазують по землі, як звірі, худоба та птиця, боронять свої становища, свої гнізда та свої діти до останку сил. Поки в нас відбирали хліб і майно, ми мовчали. Поки нам завдавали болю тілесного, ми терпіли. Поки хилили шиї наші під ярмо панське, ми сподівалися виприснути. Та коли накладено кайдани на волю нашу, коли спробувано уярмити душу нашу, ми запалали гнівом і взялися за меч. Людина просто так не бунтує. Людина противиться насильству, неправді й гніту. Не могли ми волочити тяжкі кайдани неволі в соромі й невольництві, та ще й на власній своїй землі. Єдину тепер журу маємо, щоб не були раби неключими і скотом несмисленим. Не злякають нас ні рани, ні кров, ні смерть. Найбільше — бо з усіх лих не біль, а ганьба. Біль минає, а ганьба довічна».