– Авжеж, авжеж...
– Мені дуже шкода тебе, – квапливо додав я. – Али нічим, повір, зарадити твоєму лихові я не можу. Не продавати ж тобі свою душу! Зрозумій мене правильно...
– Та розумію, – сказав чорт. – Чудово розумію... – Раптом у його очах спалахнули вогники надії. – А знаєш, людино...
– Називай мене Олегом, – великодушно дозволив я.
– Гаразд, Олеже. А ти можеш називат мене просто Альфредом.
Я згідно кивнув, і чорт продовжив:
– Так от, Олеже, ти все-таки можеш допомогти мені, не гублячи при тім свою душу.
– І як?
Певний час чорт набирався рішучості.
– Та є одна хитрість, – сказав він нарешті. – І ніякого ризику, повір мені на слово.
– Ну?
– Ми представимо все так, буцімто ти викликав мене на маґічний поєдинок, укладемо стандартну кабальну угоду, зареєструємо її...
– Ні! – жорстко промовив я, як відрубав. – Тільки не це!
Чорт похнюпився в безнадії.
– Ну, от! Ти навіть не вислухав мене, а вже заперечуєш.
Я зручніше влаштувався на канапі, трохи заспокоївся і сказав:
– Гаразд, вислухаю тебе. Але неперед нічого не обіцяю.
І я таки вислухав Альфреда. Вислухав і погодився!
Навіть зараз, пишучи ці рядки, я відчуваю, як усередині мене проймає крижаним холодом жах – адже ж чорт міг залюбки обдурити мене, обвести круг пальця. Відверто скажу: я й досі не в змозі переконливо обґрунтувати це своє рішення. Я просто повірив чортові, повірив у його чесність, в його порядність! Повірив, що йому осточортіло пекло, що він (як сам сказав) відчортькуватий. Певно, повірив я тому, що й сам почувався чужим серед людей, був відлюдькуватий, некомунікабельний. І ще одне. Я пожалів Альфреда, він до сліз розчулив мене детальними описами побуту дияволів на службі у відьом.
Отож ми уклали угоду, і на дванадцять годин я віддав себе під чортове чесне слово. Коли всі формальності були залагоджені, Альфред сказав:
– А тепер нам слід обмити угоду. Та й випити за успіх не завадило б.
І посеред кімнати виник стіл, рясно заставлений різними наїдками та напоями, декотрі з яких мені навіть не снилися. Ми влаштувалися на м’яких стільцях і випили за успіх.
– Слухай-но, Альфреде, – звернувся я до нього, коли алкоголь вдарив мені в голову. – Чи не міг би ти перекинутися на когось іншого. А то вигляд у тебе трохи... е-е... непрезентабельний.
– Це статутний вигляд диявола-спокусника восьмої категорії, – пояснив чорт. – Так належить за Сатутом. Але оскільки я зараз працюю за угодою... Ким би ти хотів мене бачити?
Я замислено почухав потилицю, і погляд мій впав на томик Булгакова, що стояв на книжковій полиці.
– Котом!
За мить навпроти мене сидів моторошних розмірів, чорний, мов сажа, котисько, достоту такий, яким я уявляв Бегемота, і попивав якусь темну рідину з величенького кришталевого келиха.
– Це я, Альфред, – сказав кіт, тикаючи собі в груди лівою лапою. – А це, – вказав на келиха, – валер’янка. Влаштовує?
Мене це цілком влаштовувало. Наш маленький бенкет тривав.
Наступного дня я прокинувся надзвичайно рано, о сьомій ранку, і не вилежувався за своїм звичаєм, а відразу ж сів у ліжку, протираючи заспані очі. У кімнаті я був не сам – переді мною стояло троє чортів. Аж троє!
Один з них був мій учорашній знайомий Альфред фон Бурбурмуло, обабіч його тримали за лікті двоє колег. О! То були справді респектабельні чорти – здоровенні, по-бісівськи красиві, величні та гордовиті. Як вони відрекомендувалися, дияволи найвищої категорії, Темні Ангели Потойбіччя, радники Великого Кола Нечистого. Безперечно, подумав я, це представники пекельної еліти. На їхньому тлі Альфред мав ще жалюгідніший вигляд, ніж учора, а проте, як він не ховав від мене свій погляд, я все ж завважив у його очах тріумфальний блиск.
– Людино! – заговорив один з дияволів-радників. – У чесному поєдинку ти здолав колишнього диявола-спокусника восьмої категорії Афреда фон Бурбурмуло. Згідно з укладеною між вами угодою, затвердженою канцелярією Його Сатанинської Високості, згаданий вже Афред фон Бурбурмуло надається тобі в якості диявола-слуги в довічне користування з правом передачі у спадок.
Темні Ангели турнули Альфреда в спину, і він розтягнувся на підлозі біля моїх ніг.
«Вдалося таки!» – промайнула в моїй голові радісна думка.
– А також, – підхопив другий респектабельний чорт, – на відзнаку за продемонстровані тобою чаклунські здібності Його Сатанинська Високість князь Пітьми присвоює тобі вчений ступінь доктора чорної маґії. – І він передав мені грамоту з цупкого сірого паперу.
Я машинально взяв її в руки і так і прикипів очманілим поглядом до кривавого кольору готичних літер, а надто ж до розгонистого підпису в кінці тексту “Altissimus Satanas”, що навіть не зразу помітив зникнення обох дияволів-радників.
До дійсності мене повернув Альфред. Він знову перекинувся на кота Бегемота і голосно нявкнув, запрошуючи мене до уваги.
– Отже, все вдалося! – констатував я очевидний факт.
– А ти сумнівався! – самовдоволено мовив мій диявол-слуга. – Недарма ж я закінчив навчання з відзнакою. – Він настовбурчив свого здоровенного пухнастого хвоста і повагом пройшовся по кімнаті. – Шкода, що ти не міг бачити цієї космічної вистави... ба навіть не вистави – це був шедевр, це було неповторне видовище. Альфред фон Бурбурмуло змагається сам з собою, перемагає сам себе і пошиває геть усіх у дурні. – Чорт сардонічно зареготав. – Чого вартий був один тільки Бородань, що, знай, з’являвся на зоряному тлі й благословляв мене в твоїй подобі. А Сатана... – Раптом він замовк, ураз зменшився до розмірів звичайного кота і шмигнув під канапу.
– Що це ще таке? – здивувався я.
Відповідь не забарилася: переді мною виник стрункий здоровань у довгій до п’ят світло-лазуревій з золотим шитвом туніці, оперезаний широким блискучим пасом. Голова його, безрога, мало не торкалася стелі, а за плечима ворушилися схожі на лебедині білі крила.
– Слава Ісусу Христу! – урочисто виголосив він.
– Воістину слава! – з гідністю відповів я. На той час уже ніщо не могло вивести мене з рівноваги.
Здоровань відрекомендувався: Ангел Небесний четвертого ступеню досконалості. Я запевнив його, що він зробив мені велику честь одним тільки фактом відвідин моєї скромної оселі. Після обміну пишними вітальними промовами Ангел перейшов до суті справи:
– Людино, створіння Боже! Господь на всемогутній, владика і творець усього сущого на Землі і поза нею, вітає твою звитягу над дияволом, як один з кроків до повного й цілковитого торжества Діла і Слова Христових у світі.
Я відповів, що просто вбитий виявом такої високої уваги до моєї нікчемної персони, та насамкінець все ж визнав, що маю деякі, хай і мізерні, заслуги перед Небесами.