Вона повільно, не зводячи очей, ступила вперед, туди, де пес міг її дістати, і простягла руку за перевернутою мискою. Собака напружився й загарчав.
— Не треба на мене гарчать, я нічого поганого не зроблю, — Ядвіґа, намагаючись не піддатися бажанню відскочити, потягла миску до себе й повільно відступила. Собака із гавкотом кинувся в її бік, натягнувши ланцюг і ставши дибки.
— Замовкни негайно, фу! — Владно гукнула Ядвіґа і пішла до потічка. Коли поверталася з мискою, повною холодної джерельної води, вівчарка вже скавуліла, перебираючи лапами.
— То бачиш, як тобі хотілося пити! А ще гавкала на мене, дурненька.
Ядвіґа поставила миску, і рожевий собачий язик тут-таки запрацював, розбризкуючи довкола іскристі крапелини. Вона тихцем опустила руку на жорсткий сірий загривок.
— Хороший собака, розумничка! Як давно мені хотілося тебе погладити, та страшно було підійти до такої злючки.
Вівчарка лише косила на неї очима, не припиняючи хлебтати воду і сторожко поводячи гострими вухами.
— Одійди від собаки! Одійди, а то розірве!
Ядвіґа озирнулася. Баба Оля, котра повернулася зі степу, скинула з плеча мішок, повний трави й підбігла до неї.
— Нічого й не розірве! Я з ним подружилася.
Баба Оля схвально похитала головою.
— Молодець, коли так. Бачу, любиш ти живу твар.
— Це не твар! Вони всі, як і люди, все відчувають і розуміють, от тільки сказати не можуть!
— Як ти така розумна, то ходім, допоможеш мені траву розібрати.
Ядвіґа радо пристала на пропозицію. Їй давно кортіло довідатися, навіщо бабі Олі так багато трави? Трава сушилася на горищі, на мотузці, напнутій у затінку двох горіхів, висіла жмутиками по всій хаті, лежала в коморі в мішечках і банках. Хата була сповнена пряних пахощів, від яких так добре було засинати! Баба Оля розіслала долі сіру полотнину, висипала вранішню порцію трави з мішка і почала її розкладати. Дивна сухорлява жінка непевного віку і семирічна дівчинка захоплено розглядали і розкладали трави, які швидко в'янули на пекучому сонці. Того ранку Ядвізі вдалося налагодити контакт не лише з грізним сторожовим собакою.
— Ну ж бо, допомагай, Ядвіжко! Поглянь на цю травичку уважненько і добре її запам’ятай. Це звіробій, помічний від тридцяти хвороб.
— Яка ж це травичка — це квіточки. Травичка он, зелененька, у дворі росте.
— Це все травичка, дитинко. Тільки цвіте кожна по своєму. Ось ця, з білим зонтиком — деревій або тисячолисник. Бачиш, які листочки дрібні. Розітри їх пальцями й запам’ятай запах. Ось це чебрець, запахуща травичка. Ось материнка, або ще кажуть духів цвіт…
— А це подорожник! Ми його в садку до подряпин прикладали!
— Правильно, тільки спочатку треба його потерти трохи, щоб сік пустив.
— Бабо Олю, а чому собаку звуть так дивно — Воркута? — спитала раптом Ядвіґа.
— Жила я там довго, хоч і не зі своєї волі. Чоловік мій і синочок маленький в тій землі промерзлій лежать. От і назвала в пам’ять про них собаку, — спохмурніла баба Оля.
— А де ця Воркута?
— На півночі, в Росії.
— І тому ти російською правильно розмовляти вмієш?
— Я по всякому вмію, хоч російською, хоч українською.
— А знаєш, що таке парасолька? — ставила Ядвіґа своє коронне запитання. — Навіть тітка, яка весь час українською розмовляє, і та не відповіла. А нам у садку вихователька пояснила.
— Знаю, знаю, дитино. Парасолька буде російською зонтик. Тут, у Донбасі, ні російською, ні українською чисто ніхто не говорить, тут мішана мова, тому таких слів не знають. Ну ось ми й скінчили роботу. Давай-но тепер скидай своє платтячко, а то воно геть брудненьке стало. Я тебе сьогодні скупаю в череді, і волосся любистком змию, щоб хлопці любили.
— А мене й так люблять! — Похвалилася Ядвіґа. — Спочатку Сашко одружитися хотів, а потім — Євген.
Коли Ядвіґа із задоволенням скинула брудну сукню, збираючись залізти в ночви з теплою, брунатною від череди водою, баба Оля раптом зупинила її, провівши шкарубкою рукою по спині.
— А ну, підніми ручки, дитино, а тепер опусти й нахилися. Не подобається мені твоя спинка. Зараз покупаєшся, і я поправлю її трошки.
— А що там? — Ядвіґа здригнулася, затремтіла, впала на долівку, скоцюрбилася, наче захищаючись від жахливої одноногої старої в парку, і загаласувала:
— Ой, що там у мене? Горб почав рости? Бабега страшна землею у спину кинула, тепер у мене горб виросте! — судомливо гукала крізь сльози, не в силах погамувати в собі жах.
Баба Оля важко опустилася на коліна, підвела Ядвіґу, тривожно вглядаючись у мокре від сліз перелякане личко, і міцно пригорнула.