Нарешті двері відчинилися. Яга почула звичне: «Привіт, Ягідко!», знайомі звуки, якими завжди супроводжувався його прихід: ось він знімає взуття, шумить вода в крані, стукають дверцята холодильника, скрегоче відсунутий стілець, шарудить газета.
— Хазяйка відмовила мені від квартири, — сказала вона, не відводячи погляду від дзеркала.
— Що ти сказала? — Василь відклав газету, підійшов, став позаду. Яга підняла очі на його відображення, вкотре подумала із заздрістю: «Який він квітучий, стрункий, енергійний, а я? Незграбна товста потвора».
— Хазяйка взяла у мене гроші всього за один місяць, доки не народиться дитина. Сказала, що не здає квартиру жінкам із дітьми.
Василь обійшов її, присів навпочіпки, глянув знизу вгору.
— От і добре, якраз вчасно. Тітка сьогодні остаточно запропонувала мені перебиратися до неї назавжди, погоджується прийняти разом із дружиною. Тож можемо збирати речі і хоч зараз переїжджати.
У глибоких темних очах спалахнув слабкий вогник зацікавленості. Василь боявся перевести подих, очікуючи на відповідь.
— Ти сказав їй про мене?
— Не зовсім. Сказав, що приведу дружину і впевнений, що їй сподобається. Вона ж нахвалитися тобою не могла, пам’ятаєш?
Вогник в очах майже зовсім згас. Вона зітхнула, поклала свою холодну ручку в його долоні, промовила жалісливо:
— Коли це було! Вона вже про мене й забула з тих пір.
Василь зігрівав її ручку губами, посмілішав, обняв, поцілував пахуче волосся.
— Не переймайся, все буде гаразд. Тобі ж подобалася ця квартира, старовинний посуд, буфет на кухні? Все це буде до твоїх послуг, коли ми одружимося.
Яга насупилася, подумала, потім усміхнулася. Від посмішки обличчя зробилося, як колись, милим, ніжним.
— Та добре, підемо, якщо ти так хочеш. А коли?
— Завтра, прямо зранку.
Тієї ночі вони спали разом. Точніше, спала вона. Василь склепив очі лише під ранок, насолоджуючись напівзабутою близькістю її тіла, яке дуже змінилося, відчуваючи рукою, як вовтузиться в животі дитина, як налилися маленькі півкулі грудей, думаючи про майбутнє життя втрьох.
— Зачекай, я зайду перший. Треба її все-таки підготувати, — сказав Василь, коли вони вранці увійшли за обвішані замками й ланцюжками знайомі двері. Яга тупцяла з ноги на ногу, озираючись на знайомі предмети в коридорі, хвилюючись, ніби перед іспитом. Василь повернувся по неї, завів до кімнати.
— Ось моя дружина, ви її дуже добре знаєте, тьотю Женю.
Тітка ще не вимовила ні звуку, лише хапала ротом повітря, а Яга вже зрозуміла, що станеться зараз, і інстинктивно прикрила руками живіт. Із налитих кров’ю старечих очей шугнуло полум’я ненависті й тут-таки згасло, не досягнувши цілі. На якусь мить перед Ягою виникла постать дівчини із сірими очима, яка прийняла на себе, як і багато років тому, гнів розлюченої сестри. «Спасибі, Люсю!» — подумки подякувала Яга, міцніше стискаючи Василеву руку.
— Паскуда! — прорвався нарешті зі свистом сповнений ненависті голос. — Підступна тварюка! Пригріла змію на власних грудях.
Всередині у професорки все клекотіло, в голові вибухали, лускалися чи то судини, чи нерви, стираючи роки, переплутуючи обличчя. Хто це дівчисько з животом, немов кавун? Сестра-зрадниця чи хатня робітниця, яка приходила кілька місяців тому витирати пилюку? Поруч чоловік, Степан, грає жовнами, дивиться вовком. Тільки чомусь зовсім молодий. Ні, це не Степан, а Василько, небіж. Чи Степан?
— Стара маразматичка, — сказав чоловік.
— Геть! — закричала професорка з останніх сил. — Геть із мого дому!
Степан розвернувся, закриваючи собою Люсю. Професорка захрипіла, заплющила на мить очі, а коли відкрила їх знову, побачила, що небіж і вагітна дівчина-хатня робітниця виходять із квартири. Професорка, задихаючись, шарпнула на себе шухляду секретера, ухопила заповіт, вибігла до передпокою.
— Я позбавляю тебе спадщини! — вже не прокричала, а каркнула, розірвала папір на дрібні клапті, хотіла жбурнути в спину, а влучила в броньовані двері, які зі скреготом і брязкотом зачинилися, відділяючи її від усього світу.
Василь посадовив Ягу на лавку в сквері коло будинку.
— Ти як, не дуже злякалася?
Яга похитала головою, не приймаючи рук від живота.