Яга присіла на лавку біля чиєїсь могилки, пригадала, як ходила до баби Олі, викладала на земляному горбочку гарний орнамент із квітів, як дивно спливав час, ніколи не можна було визначити, був ти там годину чи кілька хвилин.
— Не можу знайти, не пам’ятаю, — прикро вражений Василь сів поруч. — Останнього разу був тут хлопчаком.
— А хто-небудь ходив сюди?
— Мама приїздила, та це було ще до того, як сестра заміж вийшла. Років зо два тут точно нікого не було.
— Я сама пошукаю. Прізвище тільки скажи.
— Пам’ятаю, що Мар’яною кликали, а прізвища не знаю. Вона мені прабабою доводилася по материнській лінії, в них у роду були самі лише дівчата, кожна виходила заміж і змінювала прізвище.
Яга пішла кладовищем приблизно в той бік, куди ходила в Жданівці до баби Олі, в дальній правий куток. Там він і був, порослий травою горбочок із хрестом, що вріс у землю. Сонце стояло в зеніті, яскраво освітлювало табличку з напівстертим написом, де не видно вже було ні дати, ні прізвища, лише ім’я — Мар’яна.
— Здорова була, Мар’яно. Спасибі тобі за будинок, за науку, — Яга тричі вклонилася, кожного разу нахиляючись усе нижче, опустилася на коліна, поклала перед хрестом букетик польових квітів, прислухалася, ніби чекаючи відповіді. — Я з проханням прийшла. Не знаю, правильно роблю чи порушую заборону, але залишаю тобі цю жінку, ти знаєш, звісно, хто така. — Вона витягла з кишені маленьку фотографію для документів, яку знайшла колись на підлозі під час прибирання на Виноградній, поклала до кишені й забула віддати. Подивилася ще раз на повне обличчя, примружені очі, пригадавши всі свої образи, застромила фотографію в щілину між перекладинами хреста. — Несправедлива вона до правнука твого, і до сина його несправедлива. Допоможи їм, якщо можеш. Нехай кожен отримає те, на що заслуговує.
Яга знову тричі вклонилася і пішла до Василя з легким серцем, як людина, що виконала свій обов’язок.
— Ходімо додому, Василю, знайшла я твою бабцю. Буде час, табличку нову зроби, стара вже геть стерлася.
— Як же тобі вдалося так швидко знайти?
— Я прийшла подякувати за будинок, от мене Бог і вивів на місце.
— Дивна ти, Ягідко. Часом дивлюся на тебе і починаю побоюватися. Немов і справді є в тобі якась особлива сила.
— Може, і є. Тільки я й сама її не знаю, а навчити, розказати нікому. Іду наосліп, досвіду набираюся.
— І Бога часто згадувати почала. Ти хоч хрещена?
— Ні. Тоді не заведено було.
— Знаю. Мене теж бабця, ця сама Мар’яна, мало не потайки охрестила. Час уже нам синові ім’я давати, як ти думаєш?
— Аякже. Ти як хочеш його назвати?
— Може, Степаном, на честь батька?
— А він любив тебе, батько твій?
— Він матір любив, сестру балував. У мене з ним були складні стосунки, кілька разів навіть із дому втікав.
— Ось бачиш! Не треба так називати, щоб стосунки із сином були добрі.
— Чудна ти, хіба це від імені залежить?
— Від імені багато що залежить.
— Ну гаразд. А ти як пропонуєш?
— Валерій.
Василь помовчав, подумав.
— Здається, так фізика твого звуть.
Ото підозріливий! Яга навіть усміхнулася, миттю придумавши відповідь.
— То й що! Він, до речі, дуже добра людина, як ти, сподіваюся, завважив. Валерієм мого батька звали.
— Знову обманюєш, я ж бачив твій паспорт.
— У мене батько не рідний, мама недавно призналася.
Машину шарпнуло. Це Василь від несподіванки натиснув на гальма.
— Вибач. А рідний що, покинув вас?
— Він і не бачив мене. Загинув, коли мама була вагітна. Я не наполягаю, ти подумай.
Василь думав довго, до самого вечора. Коли Яга сіла годувати дитину перед сном, сказав:
— Валерій Васильович, звучить нібито непогано. Добре, нехай буде Валерка.
— Спасибі, Васильку.
Яга поклала сонну дитину в колиску, погасила світло, лягла сама. Вже кілька ночей вона важко засинала, довго крутилася в холодному ліжку. Страшенно хотілося, щоб поруч був Василь, теплий, сильний, ніжний, проте вона не кликала його ні словом, ні поглядом. Бачила, як він мучиться, але так і не покликала, щоб не терзався ще сильніше потім, коли вона піде. Нехай Василь сам вирішує, що робити зі своїм сином, а їй пора починати нове життя, вільне від дітей, від чоловіків, від страху завагітніти знову. Дитині вже другий місяць, вона поправилася, росте на очах, мов рожеве молочне порося, робиться такою гарненькою. Треба скоріше зважуватися, поки ще є сили піти, поки остаточно не засмоктало її болото сімейних та материнських обов’язків, поки не перетворилася на квочку, що клопочеться над своїм гніздом. Яга стиснула скроні, які аж тріщали від безлічі думок. Думки наповзали одна на одну, плутані, суперечливі, нестерпні. Особливо одна, що перейшла їй у спадок від жінки, яка сімнадцять років тому залишила свою дитину на кам’яних сходах чужого під’їзду.