Навчальний рік пролетів швидко, минули канікули, батьки забрали Катю на море. Ядвіґа щодня запитувала маму, коли вони нарешті поїдуть у Жданівку, до баби Олі? Запропонувавши чоловікові ще на зимових канікулах відвезти доньку на село, Соня отримала такої прочуханки, що тепер тільки пересмикувала плечима, не даючи певної відповіді. Баба Ніна під час кожної телефонної розмови передавала вітання від далекої родички і настійні запрошення привезти онуку. Одного разу подзвонила навіть сама баба Оля. На лихо, до телефону підійшов батько.
— Хто-хто це телефонує? — Перепитав він буркотливим неприязним голосом. — На якій підставі ми повинні віддати вам, чужій, незнайомій, напівграмотній особі, нашу дочку? Щоб ви навчили її шарлатанства? Про її здоров’я ми потурбуємося самі! Від вас тільки біди можна чекати. Знаю я ці фокуси — чистісіньке шарлатанство в антисанітарних умовах. Як це ми з нею не справимося? Що?! Це ви мені говорите, викладачеві історії партії, професорові? Маячня якась!
Ядвіґа, яка підслуховувала під дверима, не знала, що ще такого сказала батькові баба Оля, як той раптом зарепетував, щоб вона ніколи більше сюди не дзвонила і думати забула про його доньку. А потім зачинився з мамою в спальні, голосно кричав на неї, називав забитою дурноверхою сільською дурепою. Соня плакала і виправдовувалася. Тієї-таки нночі, під ранок, батькові стало погано із серцем. Викликали «швидку». Заспана Соня бігала на кухню то кип’ятити шприц, то накрапати крапель. Батько лежав у спальні блідий, важко дихав, стогнав, тхнуло валеріаною. Ядвіґа зачаїлася у квартирі, сповненій чужими людьми в білих халатах, як мишка. Коли батька повели попідручки з квартири, мама сказала їй:
— Побудеш до обіду сама, Ядвіґо. Татусеві зле, я мушу їхати з ним до лікарні. Його дуже стурбував цей дзвінок із Жданівки. Не плач, дитино, може, все владнається.
— А він не помре?
— Будемо сподіватися, все скінчиться добре.
Соня поквапилася слідом за чоловіком, а Ядвіґа притисла ніс до вікна, щоб побачити, як батька садовитимуть у машину швидкої допомоги, що стояла на тротуарі під будинком. Вона плакала, бо налякалася лікарів, які принесли в дім тривожну атмосферу смерті, а зовсім не тому, що батька забрали до лікарні. В її уяві чітко, кадр за кадром, промайнули картинки з минулого: ось батько, сивоволосий, огрядний, більше схожий на дідуся, розповідає їй, своїй дочці, довгу-предовгу казку. Спочатку дочці цікаво, але незабаром стає нудно — вона позіхає, батько сердиться, і доводиться докладати зусиль, удаючи, що їй страшенно цікаво. Ось він довго й нудно вичитує її за якусь провину, вживаючи складні незрозумілі слова, від яких зміст сказаного стає геть незбагненним для її дитячого розуму, ось свариться з мамою, мама плаче. Навіщо він кричав учора на бабу Олю, чому не дозволив поїхати до неї? Ось тепер має — серце болить, може, й помре… Всім, хто ображає бабу Олю, стає зле — так у Жданівці тітки говорили.
Ядвіґа спробувала уявити, як це — померти? І не змогла. Розуміла, що тоді батько не повернеться з лікарні, більше ніколи не буде її карати, ображати маму, ніколи не заборонить їй поїхати до Жданівки. Адже так хочеться побачити бабу Олю, погладити Воркуту, знову відчути себе вільною і щасливою! Ядвіґа ще сильніше притисла обличчя до скла, щоб ліпше бачити, як батька садовлять в білу машину з червоним хрестом. «От було б добре, коли б він помер у лікарні», — подумала вона просто, і тут же здригнулася від різкого пекучого болю, що пройняв серце. Це сумління вказувало їй на тяжку гріховність такої думки. Ядвіґа злякано подивилася через плече, немов відчувши чиюсь незриму присутність, і промовила голосно, розтираючи по щоках підсохлі слізки:
— Нехай таточко одужує і скоріше повертається додому. Бідненький, йому, напевно, дуже боляче!
У квартирі було напрочуд тихо. Ядвіґа знову відвернулася і притислася до скла — біла машина з червоним хрестом від’їхала від тротуару, вливаючись у загальний потік транспорту. «Звичайно ж, я бажаю татові тільки хорошого. Та все ж… краще, щоб він не повертався», — вперто подумала вона, підбігла до серванта, дістала з вазочки цілу жменю цукерок, скочила з ногами на диван, пострибала на скрипучих пружинах, як на батуті, перескочила на крісло, звискуючи при цьому, як мавпа, потім знову на диван, і впала з розмаху горілиць. Усередині нуртував сильний енергетичний сплеск від передчуття поїздки в Жданівку, від цього тіло зробилося легким і слухняним, сповнилося веселощами. Цілих дві години ніхто не заважав Ядвізі жувати цукерки, перемикати програми в телевізорі, дзвонити всім подругам, у яких був телефон, базікати про всілякі дрібниці, реготати над кожною нісенітницею, аж поки почула, як відчиняються вхідні двері, і з’явилася Соня.