— А ти ходила тоді до електрика?
— Так, ходила.
— І що там було?
— Нічого, музику послухала півгодини і пішла собі. Правильно ти казала, Лєно. Більше я туди ходити не буду. — Яга повела плечима, пригадавши, яка втома і апатія навалилися на неї увечері, після чого вона заснула як убита, ледве діставшись до ліжка. От і зараз, після дуелі з фізиком, збудження почало минати, а очі важчати й заплющуватися. Мабуть, дуже багато енергії витрачалося на всі ці «досліди». Яга вирішила змінити тему. — Лєно, розкажи мені краще, що там за новенький в одинадцятому?
— Ой, ти ще не бачила його? Такий гарненький! Віка, відмінниця з одинадцятого, аж умирає за ним — про це всі говорять. Вона й за парту його із собою посадила, і до спектаклю «Лісова пісня» залучила. Віка Мавку грає, а він Перелесника, здається. Підемо в актову залу, в них зараз має бути репетиція — побачиш його.
Подруги навипередки весело побігли нагору сходами, хапаючи одна одну за руки, штовхаючись. Яга скоса зиркнула на щільно зачинені двері в щитову, сіла поруч із Оленкою в напівтемній залі. Репетиція була в повному розпалі. Завуч, Оленчина мама, невдоволено обернулася на шум, та, побачивши дочку, лише махнула рукою і знову захопилася дійством на сцені. А там справді було на що подивитися.
Віка, висока, гарної статури шатенка з гордовито піднятим вольовим підборіддям, притиснувши руку до грудей, натхненно декламувала монолог Мавки. Фанатичний блиск у широко розплющених очах був викликаний чи творчим поривом, чи близькістю білявого новенького.
— То як він тобі? — шепнула Оленка.
— Нічого, — Яга ніколи не признавалася в тому, що їй справді подобалося. Можливо, це було її захисною реакцією, подібною до того, як забобонні люди стукають по дереву або плюють через плече, щоб не зурочили. Новенький їй сподобався з першого погляду — чіпким поглядом вона умить відзначила в незнайомому довготелесому хлопчаку привабливі риси. Високий — вищий за Віку майже на голову, стрункий, але не худий. Вираз світлих очей доброчесно відчайдушний, як у позитивного героя мелодрами в романтичній сцені. Дуже світле, пряме як солома довге волосся, губи тверді, може, дещо завеликі, але гарно окреслені.
— Ця Віка так масно дивиться на нього, наче цілим хоче ковтнути. Бездарно грає, — уїдливо процідила крізь зуби Яга. З тієї самої миті, як їй сподобався Юрко, кожна дівчина поруч із ним викликала негативну реакцію.
— А мама каже, що вона здібна! І мені подобається, як вона грає, — Оленка здивовано глянула на подругу. — Я, наприклад, так не змогла б, та й ти, до речі, теж.
Яга зиркнула на подругу, яка в напівтемряві зали знову зробилася схожою на дурну вперту вівцю. Вона нічого не відповіла. Очі невідривно стежили за кожним рухом на сцені, а в голові вже складалися ситуації, коли вона могла б увійти з білявим новеньким у контакт, щоб спробувати вплинути на нього, подібно до того, як вона вплинула сьогодні на фізика. Яга розсмакувала реальність своєї сили. Може, й справді вона здатна перетворюватися на справжню жінку, яка, подібно до Міледі, володіє мистецтвом приваблювати чоловіків і керувати ними, незважаючи на своє тавро? Їй хотілося випробовувати свої можливості ще і ще, крок за кроком опановувати частинку душі іншої людини, привертаючи її до себе. Можливо, ця терра інкогніта, яку вона так прагнула завоювати, підкорити собі, якраз і зветься людською душею?
Фізик нервувався — Ядвіґа виводила його із рівноваги на кожному уроці. Після халепи з відмиванням фарби він уже не міг дозволити собі неввічливого ставлення до Ядвіґи. Вона дивилася на нього дивним проникливим поглядом, в якому почуття власної вищості і насмішкуватість умить поступалися глибокій увазі, щойно жорсткий погляд вчителя зупинявся на її контрастно виписаному обличчі. Одного разу він піймав її нахабний погляд. Дівчисько цього разу не вдавало із себе цяцю, а дивилося на нього не кліпаючи, з викликом. Фізик уїдливо промовив:
— Зараз Ядвіґа нам доведе, що вродлива дівчина може мати ще й розумну голову. Я помітив, як уважно ти слухала новий матеріал. Прошу до дошки!
Клас полегшено зітхнув, Ядвіґа спочатку зблідла, але потім усміхнулася своїм думкам і твердою ходою пішла до дошки. Фізик перегорнув сторінку конкурсного підручника, майже лагідним голосом почав диктувати умову задачі, наперед втішаючись із того задоволення, з яким він зараз поставить двійку. Фарбу з вій стерти не вдалося, зате тепер із цього самовпевненого обличчя щезне нахабна посмішка! Дивовижно, але Ядвіґа, яка раніше ніколи не відзначалася особливими здібностями, легко впоралася з завданням і з виглядом переможниці попрямувала на своє місце й сіла, скромно опустивши очі. «Поталанило шельмочці! — подумав фізик, роздратовано ставлячи п’ятірку в щоденник. — Хай не радіє, наступного разу буде знову пріти біля дошки».