Яга побачила себе в дзеркалі по-іншому, мов полуда з очей спала, — схудла, в білій сорочці, зі схрещеними на грудях руками, схожа на янгола. Від болю не лишилося й сліду, натомість прибувала енергія, наповнюючи силою кожну клітинку. Яга розвела руки, змахнула ними, мов пташка крилами, засміялася тихенько. «Я гарна, бабо Олю, сильна, як і раніш, ні, сильніша!» Постать у місячному світлі почала випромінюватися, зникаючи. «Не йди, будь ласка!» «Не бійся, я прийду ще». «Коли?» «Цього я не можу знати… коли буду потрібна тобі». «Ти завжди потрібна, тільки ти любиш мене, розумієш, оберігаєш від біди. Скажи, звідки я з'явилася? Де мої батьки, померли?» «Не можу сказати…» «Ну, хоч що-небудь скажи, не може бути, щоб ти зовсім нічого не знала!» «Я можу знати лише те, що в тобі закладено, далеко в твоїй пам'яті. Ти сама зможеш відтворити ці спогади, якщо постараєшся. До побачення, Ягідко…»
Чи хмара закрила місяць, чи, може, нічне світило перемістилося на небесному склепінні, але стовп місячного світла зник, і разом із ним щезла безтілесна постать. Яга озирнулася — за спиною нікого не було, місячні плями нерухомо лежали на підлозі, на стіні. Вона всілася зручніше, поклала підборіддя на зчеплені руки, уп'ялася поглядом у дзеркало, яке тьмяно поблискувало, завмерла в очікуванні. Щось наближалося, наростало, заполонювало свідомість — жах, біль, страх смерті. Всі ці відчуття переживала незнайома дівчина, Яга лише спостерігала збоку, співпереживаючи і співчуваючи. Покусані губи взялися кривавими пухирями, все тіло в темно-червоних синцях, суцільне місиво з розтерзаної плоті, крові й сперми поміж стегон, розведених аж до звихнутих суглобів. Горло, обдерте зсередини криком, хрипіло під пальцями, які безжально його стискали.
Троє чоловіків були винуватцями того жаху. Неможливо було роздивитися їхні обличчя, відчувалася лише звіряча жорстокість, з якою вони терзали розпростерте жіноче тіло, розпинали його, душили, упиналися в змучену безпомічну плоть. Вони ладні були вбити, та на зміну п'яній божевільній люті швидко прийшли втома й байдужість. Тіло відіпхнули ногами в кущі, останні стусани, завмираючий удалині шурхіт кроків у торішньому зіпрілому листі, чорне провалля забуття, судомливий холод, зірвані від неймовірних зусиль повзти нігті, запах осінньої землі, світло фар в очі. Зґвалтована дівчина вижила.
Яга, яка полегшено перевела віддих, раптом здригнулася від страшного залпу ненависті, спрямованої зараз саме на неї. Ненависть ринула звідусіль, затягувала, мов у вир, не давала дихати — так багато людей хотіли її смерті, ненавиділи, проклинали. Цієї миті вирішувалося, жити їй чи померти. Відповідь була — жити. Вона зрозуміла це, коли замість вологої тісняви з'явився величезний холодний простір, потік повітря наповнив легені, зняв неймовірну напругу ядухи. Яга почувалася нікчемною грудочкою беззахисної плоті у величезному повітряному океані, грудочкою, яка лежить на крихітному шматочку тверді посеред холодної пустелі в хисткій рівновазі. Довкола не було любові, та вона була вдячною тільки за те, що їй подарували життя, покірно зносячи презирство, немов приймаючи кару за свою тяжку провину за народження. Так само покірно прийняла вона довгий нічний холод у вогкості й смороді, мовчки зносячи нестерпну твердість і холод кам'яних сходів у під'їзді старого будинку. І лише тоді, коли вона перестала переходити з одних байдужих рук до інших, зрозуміла усім єством, що отримала право на життя. Далі все було відомо — батьки, садочок, школа… Головні події коротенького життя промайнули швидко, мов кольорові картинки в калейдоскопі. Навалилася чавунна втома, смертельно захотілося спати…
Прокинувшись дуже пізно від яскравого весняного світла, що заповнювало кімнату, вона не могла вже достоту сказати, наснилася їй баба Оля чи справді приходила вночі. Одне лише вона знала твердо: більше ніколи не застукає у скронях настійне питання, звідки вона взялася, ніколи не буде розшукувати вона своїх батьків, навіть і думати про це забуде.
Нехай буде все так, як є. Не варто більше діставати страшний початок життя з найдальшої полиці спогадів. Хіба можна осудити жінку, яка без жалю, з відразою залишає на кам'яних сходах чужого будинку проклятий плід своїх мук і ганьби? Чи, може, хтось візьметься судити почуття дочки до батьків, коли мати ненавиділа із самого зародку, продовжувала ненавидіти, народжуючи, а потім підкинула безжально під чужі двері, а батько — одна з тих трьох тварюк, що переступили всі божі заповіді й людські закони? Яга прийняла все, що відкрилося їй з гірким спокоєм, — нікому було жалітися, ні в кого просити захисту і справедливості. Справедливість для неї зараз полягала в успішній боротьбі за існування, за своє місце під сонцем.