— Тобі хто дозволив? А ну, віддай сюди! — люто зашепотіла Ядвіґа.
Оленка повернулася до матері, котра поралася на городі.
— Ма! Вона в мене ляльку хоче забрати. Скажи їй!
Тітка обережно розігнула спину.
— Ядвіґо, нехай дитина пограється.
— Ні! Він мені зараз потрібен. — Ядвіґа потягнулася за своєю іграшкою, але Оленка притисла її до грудей.
— Це моє! — голосно гукнула, тупнувши ногою.
— Ні, не твоє. Це моя мама прислала! — Ядвіґа смикнула сестру за руку.
— Моє! Моє! — закричала Оленка і очі її сповнилися слізьми.
— Віддай! — Ядвіґа вчепилася в свою найдорожчу власність обома руками і відштовхнула сестричку ногою.
Нога якось сама піднялася і вбрикнула. Оленка гепнулася на бетонну доріжку, головою у колючий кущ малини. Від її несамовитого ревища навіть Ядвізі стало не по собі, а тітка аж підскочила над своєю грядкою.
— Дитино моя бідолашна! Ой, лишенько! — заголосила вона, притискаючи до грудей Оленку, що заходилася криком, і розглядаючи подряпини на руках і товстих щоках. — Геть звідси, зміюка підколодна! — гримнула вона на Ядвіґу. — Паскуда приблудна, нав’язалася на нашу голову.
Цілий день Ядвіґа просиділа за хлівом, притискаючи до грудей свої іграшки. Увечері за нею прийшов великий добродушний дядько, за руку відвів до літньої кухні за стіл. Ядвіґа мовчком жувала пиріжок, а бабуся Ніна і старша тітка вже доволі мирно вичитували їй, гладячи по голівці умазану в зеленку задоволену Оленку.
— Ти пойняла, ласточка, шо не можна маленьких обіжать? Оленочка могла глазики виколоть, головку розбити…
Ядвіґа, не піднімаючи очей і не перестаючи жувати, кивнула головою.
— Будеш тепер давати їй свої ігрушки? — проворкотіла старша тітка.
— Дай! — подала голос Оленка, сидячи на ліжку в подушках. — Це моє!
— Дай їй, ласточка, дай, — тітка простягла руку.
Ядвіґа не купилася на ласку, кинула надкушений пиріжок, схопила зав’язані в її особистий домашній махровий рушник іграшки і міцно притисла їх до живота.
— Ні, не дам! Ніколи не дам! — гукнула вона, недобре блиснувши очима.
Тітка злякано відсмикнула руку. Оленчина мати підхопила свою доньку, яка знову готувалася заревіти.
— Ти диви, яка ненависна! Мамо, пишіть Соні, нехай забирає цю зміюку від нас геть. Вона мені дитину чуть не вбила.
— Як же я напишу, коли Соня на море якесь поїхала, в санаторію? Хто мене тоді до Києва їхнього пустить?
Ядвіґа не пішла спати в хату і провела ніч на кухні, на старому широкому дідівському ліжку. Вона почувалася зовсім самотньою у цьому світі. «Ненавиджу їх усіх! Нащо мама мене сюди привезла? Вона теж погана, зла, не любить мене. Ніхто мене не любить. Ну й не треба! Ось виросту та й піду від них назавжди, буду жити одна в лісі», — мстиво думала Ядвіґа, ковтаючи гіркі сльози. Один лише дід, тихий добрий пияк, не сварив її, витер хусткою замурзане личко і вкрив старою ватяною ковдрою. А назавтра Ядвіґу з пожитками завантажили в коляску мотоцикла та й відвезли до далекої родички — баби Олі, котра жила одиначкою в маленькій хатинці прямо в степу і вважалася трохи несповна розуму.
Перші три дні опальна Ядвіґа сумувала й боялася — надто вже незвичними були нові умови, поведінка дивної бабці. Баба Оля і не намагалася говорити до неї нудно-солодким голосочком, як ото дорослі жінки, коли хочуть привернути до себе незнайомих дітей, лише іноді байдуже цікавилася, чи хоче Ядвіґа їсти або спати. В її жовто-сірих очах, що нагадували очі задерикуватої чорної кози, яка паслася під вікном, в недбало ув’язаних на потилиці напівсивих рудуватих косах, в темній просторій одежі Ядвізі увижалося щось незрозуміле й страшне. Хата не світилася синявим побіленням та чепурними, прикрашеними купоросом зелено-блакитними кутками, як більшість хат у селі, а була дерев’яною, стемнілою від часу, схожою на торішній стіг і нагадувала радше витвір природи, ніж людських рук. Схована від стороннього ока розлогими гілками старих горіхів, хата задньою стіною прилягала до зривистого глинистого схилу кургану, за два кроки, у лопухах та ожиннику, жебонів потічок, а попереду, за кущами здичавілої малини, простягався сухий донецький степ, сповнений сюрчання коників, пахощів чебрецю й полину. На диво, у таку глушину було проведено електрику, в закопченій кухні стояв кольоровий телевізор «Електрон» останньої моделі, такий самий, як у Києві, а на верхівці старого горіха примостилася антена.