Отже, перед нами аж ніяк не пересічна книжка, але й не складна теж. Для самого Даніеля Дефо це щось на кшталт журналістського розслідування. Аякже, саме тоді, а «Робін-зон» з’являється у 1719 році, в Англії вже функціонують регулярні газети та журнали, з якими Дефо успішно співпрацює.
Він взагалі — фантастичної біографії людина. Народився ще глибоко у XVII сторіччі (1660) і писати почав доволі пізно — після сорока. Доти намагався розкрутити бізнес, був дотичним до антимонархічного повстання, а потім, як вважають, щоб уникнути покарання, став першим агентом британської таємної поліції і паралельно почав кар’єру фейлетоніста та журналіста. Про досягнення його як агента достеменно не знаємо, але у всьому решта на котромусь етапі зазнавав невдачі. Щойно «Пригоди Робінзона» обернулися особливим успіхом.
Але виглядало це так: у своїх журналістських пошуках сенсацій Дефо дізнається про пригоду шотландського моряка Олександра Селькірка, якого через конфлікт із командою висадили на безлюдний острів у Тихому океані, а підібрали дорогою назад через 4 роки (не такі вже й варвари, як бачимо). Тепер він повернувся до Британії й готовий, кажуть, розповісти свою історію кожному, хто пригостить його в таверні. Так народжується книжка, що мала б бути документальною, проте вимоги до тогочасного нон-фікшну в Британії ще не надто суворі, а тому Дефо додумує, що лише хоче — для кращого ефекту. Й ефект перевершує всі його сподівання.
На хвилі успіху Дефо береться переповідати інші історії: одна за одною з’являються його напівправдиві-напіввигадані книжки «Капітан Сінглтон» (1720), «Історія полковника Джека» (1721), «Молль Флендерс» (1722), «Роксана» (1724), «Історія піратства» (1724). Всюди той самий принцип: одна сенсація — одна історія. І добряча назва, щоб зацікавити читача (це я подаю їх тут скорочено, але звучали вони із суто журналістським, навіть рекламним азартом: «Історія визначного життя високоповажного полковника Жака, котрого знають як полковника Джека, уродженого джентльмена, що був відданий в учні до кишенькового злодія й далі сам був злодієм 26 років, якого проти волі вивезли до Вірджинії, а він звідти повернувся купцем, який п’ять разів був одружений з чотирма повіями, стинався у війнах і демонстрував відвагу, став полковником, повернувся в Англію, отримав орден святого Георга, брав участь у повстанні, був арештований та помилуваний королем й зараз воює за кордоном і розраховує померти колись генералом, написана автором ‘‘Робінзона Крузо’’»).
Експлуатуючи ефект своєї популярності, Дефо і далі продовжує писати про Робінзона. Разом з’являється 5 томів його пригод, проте такого гіперрезонансу, як перша книга, вони не набувають. Так само лише знавцям та окремим аматорам відомий його тревелог «Подорож всіма частинами Англії». А це ще 12 книг.
«Пригоди Робінзона» мають соціальний підтекст, що межує з політичним: людина раціональна, якою є Робінзон, якщо має до свого жвавого розуму ще й вмілі руки, здатна побороти обставини і підкорити природу. Проте де-факто Дефо пропонує нам модель ідеальної держави з мудрим правителем-просвіт-ником на чолі — особливо це стає зрозуміло, коли в полі зору з’являється П’ятниця. У принципі, всі дальші реалізації сюжету робінзонади поглиблюють або, навпаки, ставлять під сумнів вірогідність успіху такої моделі. Й першим, хто в художній літературі висловлює невпевненість у людській здатності до раціонального впорядкування свого життя чи життя суспільства, є Джонатан Свіфт, чиї «Мандри Гуллівера» з’являються невдовзі після успіху Дефо — у 1726 році.
Гуллівер якраз є прикладом мандрівника, котрий шукає й ніяк не може знайти ідеальну країну. Він жодним чином «не пасує» суспільствам, в які потрапляє: то завеликий, то замалий, надто свободолюбний чи надто розумний. Людську спільноту неможливо впорядкувати раціонально, — начебто промовляє Свіфт, — ідеального державного устрою не існує, а всі, хто його прагнуть, насправді, торують шлях до диктатури.
Проте політичний підтекст, який мають обидві книжки, не робить їх складними для читання. Це й далі доволі прості історії, додаткові сенси яких легко відкрити за допомогою елементарного коментаря. Багато успішних текстів і зараз є доволі нескладними. Й у цьому немає біди — навпаки, вони становлять обов’язкову стартову ланку нашої градації читацького вдосконалення.
Те, якими потужними та довговічними можуть бути прості історії з ефективною інтригою, добре видно на прикладі виняткової та тривалої популярності романів Олександра Дюма. Цей автор став своєрідним еталоном легкості письма та його продуктивності. Тому серед спадкоємців та наслідувачів Дюма виняткові автори: і нобелівський лауреат Генрик Сенкевич, і міністр культури Франції, автор історичних романів Моріс Дрюон, і гіперпопулярний винахідник історичного детективу Умберто Еко.