На жаль, про цю особливість української мови забувають інколи деякі сучасні письменники й пишуть: «Він щодня вчився гри на скрипці», замість – учився грати; «Для нього стало обов'язком додержання всіх правил гуртожитку», замість – додержуватися всіх правил; «Головний клопіт слуги – це запевнення свого пана, що тому без нього ніяк не обійтися», замість – запевняти свого пана.
Наведімо ще фразу з наукової праці: «Тут ми бачимо вимирання окремих тваринних видів без залишення нащадків», – де можна було висловитись простіше, ясніше й природніше по–українському: «бачимо, що вимирають тваринні різновиди, не залишаючи нащадків».
Дехто помилково гадає, що перший варіант фрази, обтяжений віддієслівними іменниками, є зразок наукового стилю, тимчасом як другий, із дієсловом дієприслівником, – це стиль популярної брошури. За цим хибним стилем часто проступає звичайнісіньке невміння чітко й ясно висловити свою думку й незнання всіх широких можливостей української мови. Фактично тут ідеться не про науковість вислову, а про ті канцеляризми, яких притягли з дореволюційної ще бюрократично–канцелярської практики й досі не можуть їх позбутись. Хіба ми применшимо науковість викладу, якщо в фразі: «При користуванні фразеологізмами слід наперед визначити їх значення» напишемо: «Користуючись фразеологізмами, слід наперед визначити їхнє значення»? Аж ніяк! Так само, коли фразу «При вимовлянні цих звуків треба кінчик язика притулити до піднебіння» ми переробимо, замінивши віддієслівний іменник дієприслівником: «Вимовляючи ці звуки, треба кінчик язика притулити до піднебіння», – то не порушимо наукового характеру фрази, а лиш надамо їй природного українського звучання.
З цього, звісно, не слід робити хибних висновків, ніби віддієслівних іменників треба скрізь уникати. Вони є в українській мові, без них годі обійтись. Вони звичайно виконують у реченнях функцію підмета або додатка: «Заучування слів дисциплінує пам'ять» (О. Ільченко); «Вона наче шукала виправдання для того, чого їй не хотілось робити» (Ю. Смолич).
Іноді між дієсловом і віддієслівним іменником є деяка значеннєва різниця, наприклад: «Я не люблю заучувати» і «Я не люблю заучування». Друга фраза має далеко ширше поняття, бо в ній мовиться про те, що людині взагалі не подобається, коли щось завчають, тимчасом як у першій фразі йдеться лише про те, що їй самій не подобається заучувати.
Дієслівні форми на — но, — то й пасивні дієприкметники
«Ці кадри фільму зняті в павільйоні»; «Передплата на газети та журнали продовжена ще на місяць»; «Ці слова сказані не про вас». У всіх цих фразах дано правильні українські слова, одначе фрази звучать по–українському негаразд. А це тому, що функцію присудка в цих фразах виконують пасивні дієприкметники: зняті, продовжена, сказані.
Одною з синтаксичних особливостей української мови, що відрізняє її від близьких і далеких мов, є широке вживання дієслівних форм на — но, — то в ролі присудка. Візьмімо, наприклад, широко відому народну пісню:
Ой у полі жито
Копитами збито,
Під білою березою
Козаченька вбито.
Ой убито, вбито,
Затягнено в жито,
Червоною китайкою
Личенько накрито.
У всіх цих сурядних реченнях нема підмета, а в функції присудка виступають дієслівні безособові форми на — но, — то: збито, вбито, затягнено, накрито.
Такі форми на — но, — то є й у російській мові (наприклад: «Сказано – сделано»), але там вони далеко рідше вживаються, як в українській. Натомість російська мова широко користується пасивними дієприкметниками в ролі присудків: «Эти кадры сняты в павильоне»; «Подписка на газеты и журналы продлена ещё на месяц»; «Эти слова сказаны не о вас». Якби в наведених на початку фразах замість пасивних дієприкметників зняті, продовжена, сказані стояли дієслівні безособові форми на — но, — то, ці фрази зазвучали б цілком по–українському: «Ці кадри знято в павільйоні», «Передплату газет і журналів продовжено ще на місяць», «Ці слова сказано не про вас».
Хибно було б думати, що пасивні дієприкметники українській мові – невластиві, вони широко вживаються в ролі означення, наприклад: «Зняті в павільйоні кадри були дуже вдалі»; «Продовжена на місяць передплата дала багато нових передплатників», «Сказані не про вас слова були образливі». У цих реченнях дієприкметники зняті, продовжена, сказані виступають із функцією означення, а не присудків, якими є слова були вдалі, дала, були образливі. Пасивні дієприкметники бувають і присудками в реченні, але складеними, де, крім них, є особова форма дієслова бути (або наявність її можна припускати): «Я був дуже вражений твоїм учинком»; «Ти ж бо – такий мандрований!» (є мандрований), «Цей глечик – уже розбитий» (є розбитий).